Люди очам не вірили: собака у покинутій хаті годувала зовсім не цуценят
Одарка Семенівна поверталася з базару по слизькому тротуару, напханими торбами, і думки її крутилися, як осіннє листя на Розточчі. Коліна знову ломили, онука обіцяла подзвонити, але тиша, і зима така, ніби хтось розлив щось між снігом та багнюкою ні морозу, ні затишку. В голові снували думки, коли під ноги раптом стрибнула руда тінь щось живе і невловиме.
Вона озирнулася поміж її ніг ковзнула худюща руда дворняжка, така тонка, неначе зроблена з туману і голоду. Ребра аж світяться, шерсть клаптями.
Куди летиш, клята! вихопилося у Одарки Семенівни.
Собака й не глянула дременула далі, несучи у зубах шмат хліба, схожий радше на казку, ніж на справжню їжу.
Знову щенят десь приховала, пробурмотіла Одарка Семенівна. Весна на носі хай плодяться.
Випростала плечі, підважила торбу і рушила далі, та в серці залишилася тривога щось у цій картині не клеїлося, щось, як сон, як загадка серед буденного суму.
На другий день знов: та сама руда примара у дворі, той самий шматок у зубах, той самий шлях до цілком покинутої хати на Кульпарківській, де колись жила стара Явдоха. Її вже пів року як немає, а хата стоїть пусткою, як корабель у снігах.
Одарка Семенівно, дивись знов та твоя рудя, кричить з вікна сусідка Ганя. Щодня десь щось жере. Де вона ту їжу знаходить?
Яку їжу? спинилася Одарка Семенівна, торба гойднулася в руці.
Вон, у зубах тягне. Мабуть, по смітниках лазить. Щенят десь годує мати, інстинкт!
А ти впевнена, що то щенята?
А кого ж іще? Весна йде, природа своє бере.
Одарка Семенівна погодилася, але негаразди не відступали, як ті зимові тіні щось не так, не вкладається.
Знайома руда примара прошмигнула у пролом розбитої іржавої хвіртки і зникла. Одарка Семенівна стояла, як сновида.
«Та я ж не маленька, подумала вона. Піду подивлюся. Все одно двір гуде, як вулик».
Влізла у ту ж дірку хвіртка забідкалася, зате витримала. Усередині хащі кропиви, биті шибки, стара покручена балія заржавіла.
Десь з саду долинуло ледь вловиме скавуління.
Одарка пішла на звук, обійшла напівзруйновану комірчину і застигла.
Руда сиділа біля старої розбитої буди. Перед нею лежала велика чорна собака, морда в сивині, прикута до шворки, до стовпа, іржа проїла ланцюг, як голодна зима кригу.
Сліпа.
Очі затягнуті білою пеленою, тіло худе, шерсть у звалку. Лежала ледь жива, по-собачому тихо, немов тінь.
Руда обережно поклала перед нею хліб, підштовхнула носом.
Чорна слабо заворушилась знайшла хліб і почала хапливо їсти, неначе це і не хліб, а останній ключ до світу. Руда не крутила хвостом, просто сиділа біля неї, пильнувала.
Коли хліб скінчився, рудя легенько лизнула стару в морду і лягла поряд, тихо.
Одарка Семенівна мовчки простояла, очі заволіклися слізми.
«Господи, вона ж її годує. Щодня! Сама голодна, а ділиться»
Скільки так стояла не знає, але, коли рудя подивилася прямісінько в очі, в тому погляді було: «Чого стоїш? Або йди, або допомагай».
Зараз зачекай, прошепотіла Одарка.
Розвернулася і поспішила, як давно вже не могла, до під’їзду. Коліна простогнали, серце калатало, але вона не спинилась.
Дома згребла все, що можна з’їсти відварене курча, гречку, ковбасу, миску з водою, бігом до двору.
Там побачила ту ж картину: рудя біля сліпої.
Ось, видихнула Одарка, присідаючи. Тримай.
Курча поклала перед рудою та не рушила, дивилася тільки на чорну.
Ти що? Їж сама, худа ж, мов верба.
Віддала м’ясо чорній. Та зажила, почала їсти з рук, жадібно. Рудя ковтнула слину не доторкнулася.
І лише коли чорна наїлася, обережно взяла шматок.
Отак тихо вимовила Одарка.
Обидві довго пили воду. Сиділа Одарка, терла сльози.
Ти чого ревеш? почулося за спиною Ганя стояла в проході хвіртки, вирячивши очі.
Оце бачиш? Вона ж не щенят годує, прошепотіла Одарка.
Ганя мовчала, лише шумно втягла носом повітря.
Хто ж її тут лишив?
Явдоха держала на ланцюгу. Померла а про собаку забули.
Пів року ж
Пів року тут сама сидить. А ця рудя її годує. Кожен день.
Ганя присіла, пестила руду.
Молодчинка ти молодчинка.
До вечора майже весь будинок зібрався у дворі. Хтось приніс вареників, хтось старі ковдри, чоловіки намагалися перекусити шворку надто товста.
Болгарка треба, вирішив дядько Мирон. Завтра принесу.
Вранці вернувся з інструментом, знову гуртом.
Обережно! подавала команду Ганя. Не лякай!
Болгарка закричала, полетіли іскри. Чорна затремтіла і спробувала підвестися.
Шворка луснула.
Все, вільна, видихнув Мирон, витираючи чоло.
Одарка повільно опустилася біля собаки, погладила по сивій голові.
Ну що, підеш до мене? Я тебе нагодую. В мене тепло. І руду твою заберу. Обох.
Чорна ледь поворушила хвостом ніби зрозуміла.
Одарка спробувала підняти її не втримала, надто важка.
Дозвольте я, обережно сказав Мирон, підняв собаку. Куди?
Третій підїзд, квартира двадцять один.
Двір розступався сусіди мовчки проводжали. Рудя тікала за ними, налякано притиснувши вуха.
Не лякайся, тихо сказала Одарка. Обох заберу.
Під підїздом уже стояли бабці на лавці, гріли сонце.
Одарко, ти що? Собаки в хату тягнеш?
Тягну, коротко відповіла.
Та вони ж блохасті! Брудні будуть, вонятиме!
Вимию.
А сусіди що скажуть?
А що скажуть?! крикнула Одарка несподівано голосно. Пів року тут собака на ланцюгу сиділа, сліпа й голодна! І ніхто не бачив! Тільки рудя ця А ми? Ходили повз!
Голос здригнувся. Бабці мовчали, очі в землю.
Я не знала пробурмотіла одна. Явдоха померла, а про собаку ніхто
Отож ніхто! Одарка витерла сльози. Нікому не було діла.
Повернулася до підїзду. Мирон слідом, рудя не відставала.
Удома розгорнула стару ковдру, Мирон поклав чорну. Видихнув.
Чим допомогти?
Дякую, сама впораюся.
Коли двері зачинились, Одарка сперлася на них спиною. Рудя вмостилася біля чорної, дивилася на господиню. Там було стільки вдячності, що душа стискалася.
Ну що ж зітхнула Одарка. Давайте знайомитись. Я Одарка. А вас як звати?
Рудя тонко гавкнула.
Будеш Руся. А ти, глянула на чорну, будеш Чорнушка. Домовились?
Поставила миску з кашею і мясом перед Чорнушкою. Та понюхала, не зрушила страшно.
Давай Одарка піднесла шматок просто до морди.
Чорнушка обережно взяла її з рук.
Добра дівчинка, прошепотіла Одарка. Їж, їж.
Годувала повільно, по шматочку. Руся сиділа поруч, поклала голову на коліна Одарці. Там було довіра, там була вдячність.
Ввечері подзвонила Ганя.
Як там?
Живі, втомлено відповіла Одарка. Сплять обидві.
І ти не спиш?
Не можу. Думаю
Про що?
Одарка помовчала.
Про те, що ми, люди, іноді гірші за тварин. Собака про іншу не забула, а ми Ходимо повз і нічого не бачимо.
Одарко, годі вже.
Не можу! вигукнула вона. Не можу! Мені соромно! Соромно перед цією собакою!
Вклала слухавку, сіла на підлогу біля сплячих, обняла коліна й тихенько заплакала.
Минув тиждень. Чорнушка міцнішала. Спершу лише лежала й потроху їла, потім почала вставати, хоч і хитко. Руся завжди поряд, наче поводирка.
От ти й поводир, казала Одарка. Кращої ніколи не знайдеш.
Двір швидко дізнався Ганя поширила новину.
Чуєш, Одарка двох собак прихистила, перешіптувалися старенькі. Одна сліпа пів року на ланцюгу сиділа.
А друга годувала! Уявляєш?
Такого не буває!
Ганя ж бачила!
Коли Одарка гуляла з собаками, люди зупинялися хто посміхався, хто хитав головою.
Молодець ти, казав дядя Мирон. Людяна.
Яка з мене людина, махала рукою. От Руся справжня людина. А я просто не пройшла повз.
Якось увечері постукали. На порозі стояла молода дівчина.
Добрий вечір. Ви Одарка Семенівна?
Я. А ви хто?
Мене звати Орися. Почула про ваших собак. Я ветеринар. Можна я подивлюсь Чорнушку? Безкоштовно.
Одарка заніміла:
Безкоштовно?
Так. Просто хочу допомогти. Можна?
Проходьте.
Орися довго оглядала Чорнушку.
Вона стара, хвора. Зір не повернеться. Але житиме. Якщо доглядати.
А як?
Дістала ліки:
Оце вітаміни, це для суглобів, це мазь для лап. Я все запишу.
Скільки з мене?
Нічого, всміхнулася Орися. Це від нас усіх. Подарунок.
Одарка знову мало не заплакала.
Дякую.
Це вам дякую, Орися погладила Русю.
Коли дівчина пішла, Одарка сіла на диван. Чорнушка біля ніг, Руся поруч. І вперше за багато років вона відчула велику дивну радість: вона справді потрібна.
І в цю ніч, як у дивному сні, двір дихав тишею, і все було так несправжньо, ніби зима нарешті поступилася весні, а люди згадали: співчуття це теж диво, навіть якщо прийшло воно з собачим хвостом у двері твоєї хати.
