Жінка з іменем Соломія давно відчувала тривогу в душі. Її чоловік, Олександр, все частіше зникав у невідомості, посилаючись на «довгі вечірні наради» чи «нагальні справи на складі десь під Бояркою». Від нього кожного разу тягнувся дивний дух, мов би із сільського погребу з мокрими яблуками, змішаний з чимось далеким і тривожним. Соломія мовчала, збираючи нитки підозри, поки розпач не переповнив чашу і вона звернулася до приватного детектива з імям Тарас, який пообіцяв швидко все довідатися за кілька днів.
Ранковий дзвінок. Повідомлення без пояснень, одні лише координати й короткі слова: «Їдьте негайно. Вам треба бачити це на власні очі».
Соломія їхала тісною “Ланосом”, покидаючи Київ і мандруючи все далі у передмістя, за Межигіря й за Обухів. Нарешті дорога звузилася, наче зморщилася в сновидінні, перетворилася на вузьку стежку, що губилася серед щемливого лісу, де берези вигиналися, ніби вдивляючись у її сумяття.
Кожен кілометр стирав її впевненість і фарби навколо втрачали ясність. Вона уявляла покинутий дачний будинок з розірваними фіранками й пісню журавлів, а натомість попереду виріс червоний цегляний сарай, закутий мохом і памятками призабутих сестер.
Автомобіль був самотнім на узліссі. Жодної машини чи сліда від шин, жодної душі. Стривожена, Соломія затисла в долоні старенький телефон: ще мить і вона покличе на допомогу.
Хитка, напіввідчинена дверцята скрипіла так, що по шкірі біг мороз. Усередині стояв запах гнилого листя, іржі й глухої безнадії. Десь у куті на брудній підлозі виднілася міцно приколочена деревяна панель, не схожа до іншого ладу хаосу в приміщенні. Обережно доторкнувшись, Соломія випадково натиснула щось кісточкою пальця, і панель неквапливо сунулася вбік.
Всередині сховалася вузька темна кімнатка, мов ковдра нічного жаху. На тонкому матраці, оточена ланцюгом, сиділа згорблена істота. То була жінка з розпатланим чорним волоссям. Її очі боляче блищали серед темряви.
Соломія не відразу впізнала людське слово:
Ти дружина? шепіт стискав повітря, мов ключі замкненого підїзду.
Хто це з тобою зробив? голос Соломії був приглушений, ніби вона розмовляла крізь воду.
Жінка відвернулася до стіни.
Твій чоловік, змащено відповіла вона, він утримує мене вже сім місяців. Казав, шукає заміну.
Поруч на підлозі стояв алюмінієвий піднос із теплим борщем і шматком чорного хліба ще виднівся пар. Хтось тільки-но щойно тут був.
Поки Соломія стояла в ступорі, ладна кохти на власні думки, із-за спини почулися кроки. Ці кроки були по-глухому знайомі та неслись, мов дзвони у невідворотному сні. То прибули поліціянти з Києва, яких викликав детектив Тарас і все здіймалося у вихорі надломленого лісу, у сварці і тінях, де реальність розчинилася, неначе грім за весняними Карпатами.
