Зараз розкажу тобі цю історію, Оксанко. Бачиш, люди кажуть, що в мене «дар». А я все життя гадала, що це кара. Та слухай далі.
Народилась я, а через місяць моя мати лишила мене під дверима дитячого будинку у Стрию. Чого покинула не знаю. Може, й у неї був цей «дар», і вона не хотіла, аби перейшов до мене. Хто його знає. Досить сказати: росла в будинку, без мами й тата. Першою помітила мою особливість вихователька Маріанна Гнатівна. Розповідала, гралася я з дітьми, а хлопчик Тарасик відібрав у мене машинку. Тоді вона казала: «Клянуся, бачила на власні очі як Тарасик відлітає на килим у другий кінець кімнати, а ти забираєш свою іграшку».
Маріанна Гнатівна золота людина. Відразу збагнула, що я незвичайна, і якщо хтось довідається, спокою мені не буде. «Не хочу, щоб тебе забрали на експерименти», не раз казала вона. Тому вона не лише виховувала мене, а й допомагала приборкати мої здібності. Коли дуже злюся, можу пересунути речі або й людей. І відчуваю біополю всіх навколо. Навіть вітатись не треба відразу знаю, чия людина добра, чи зла. З одного боку, можеш подумати, це добре. Але мені здавалось, люди теж відчувають, що я якась не та, й уникають мене. Тому поки що жодна родина не захотіла мене усиновити. Було боляче. Я, як усі, хотіла теплоти, кохання, справжньої родини. Хотіла знати, що таке мама.
Була в мене лише одна подруга в будинку Оксанка. Так. Звали її Оксана, але їй не подобалось, тому я казала Оксанку. Вона була чудовою, ми разом чудово проводили час. Вона була моєю родиною, а я її. Знала про мої здібності й ніколи не зрадила, не попросила скористатися ними заради себе. Я так їй за це вдячна! Оксанка вже майже не сподівалась знайти сім’ю, адже їй виповнилось п’ятнадцять. А всі в будинку знають: старших дітей ніхто не бере.
Аж ось одного дня Оксанка влітає в кімнату з розгорілими очима, мене просто окатило її бешкетною енергетикою.
Що сталося?!
Лесю!!! Уяви!!!! Мене усиновлюють!!! У мене буде сім’я!!!!
Оксанка підскочила до мене, обняла за плечі й закрутила по кімнаті.
Знайшлися люди, що захотели мене взяти! Мені так пощастило!!!!
Потім вона спинилась і серйозно глянула на мене.
Не сумуй, обов’язково буду тебе відвідувати! А коли тебе усиновлять, будемо дружити родинами! Ходи, ходи швидше, покажу тобі їх, вони там біля кабінету директорки.
І Оксанка потягла мене за руку.
Зупинились біля дверей, що якраз тоді й відкрились.
Вийшла пара. Чоловік великий, з широкими плечима, гострим підборіддям, потужними вилицями. Я одразу відчула весь спектр вібрацій від них обох. І те, що я відчула, мені зовсім не сподобалось. Від чоловіка йшла енергетика великої сили, та не просто сили була там насильницькість. Грубість. Злість. Жінка ж була ду
Тепер Ася й Рина кожен вечір посміхаються за вечерею під ласкавий погляд Маргарити Анатоліївни, яка замість чар-вправ навчає їх пити гарячу малинову чай з медом і відкривати серце добру, а той дар, що колись здався прокляттям, Ася навчилась чути тихим шепотом надії в кожному, хто потребує порятунку, і вона знає він буде поруч, як щира подруга, рано чи пізно.
