Сиділа в сусідній кімнаті і раптом почула дивний звук – впав малий з дивана. Я все зрозуміла і прожогом кинулася туди, де був чоловік з маленьким Олежком. Малий зайшовся плачем. Я не втрималася і накричала на чоловіка, докоряючи йому в недбалості. Як він так міг не встежити рухів малюка. Як міг таке допустити. У мене ж син ніколи не падав. Залишила на пів години – і ось сюрприз.
Відняла малого від чоловіка, притулила до грудей. Малий одразу вчепився за грудь і почав смоктати молоко. Заспокоївся. Значить, нічого страшного не трапилося.
Чоловік лежав засмучений на дивані. Я, коли трохи заспокоїлася, також зрозуміла, що поступила неправильно щодо нього. Адже він також не хотів, щоб Олежик скотився з дивана. Останнім часом малий і справді дуже верткий. Не встигнеш і оком моргнути, як він уже перекинувся. Чоловік, очевидно, ще не вловив за щоденною роботою, наскільки останнім часом змінилася наша дитина.
Я підійшла до чоловіка і притулилася до нього головою:
-Вибач, дорогий. Я налякалася. Дуже налякалася через малого.
Чоловік пригорнув мене до себе. І мені на душі стало легше.
Тепер, коли в нас щось трапляється зненацька, намагаюся трохи перечекати, щоб не наламати дров. Адже таких моментів у житті є чимало. Тому треба навчитися переживати їх з гідністю. Цей випадок з Олегом став для мене хорошим уроком.
