Все буде добре, сину…
“Олеженьку, сину, це мама”, — почувся в трубці тихий голос.
Олега завжди дратувало, що мати вважала за потрібне повідомляти, ніби це вона дзвонить. Наче він не впізнає її голос. Скільки разів пояснював — на екрані ж видно ім’я! Але в матері був старий кнопковий телефон. Він купив їй сучасний, з усіма функціями, але вона відмовилася.
— Стара я вже для таких штук. Подаруй краще… Марійці. У неї донька такими не балує. Вона зрадіє.
Марійка дійсно зраділа, швидко освоїла новий телефон. Олег подарував його не просто так — щоб у разі чого вона одразу подзвонила йому. І вніс свій номер до пам’яті.
— Мам, я знаю, що це ти, — усміхнувся Олег. — У тебе все гаразд?
— Сину, я в лікарні.
По спині пробіг холодок.
— Що трапилося? Серце? Тиск? — запитав він, збільшуючи темп.
— Завтра операція. Грижа запалилася. Вже не витримую.
— Чому раніше не подзвонила? Мам, я завтра приїду, заберу тебе до міста. Тут і лікарні кращі, і хірурги. Будь ласка, відмовися від операції! — гарячкував Олег.
— Не хвилюйся. Пам’ятаєш Олексія Івановича? Він дуже досвідчений…
— Мам, слухай мене! Я приїду вранці! До того часу — ніякої операції! — перебив він, бо голос матері став ледве чутним.
— Не бійся. Все буде добре, сину. Я люблю тебе… — У трубці розляглися короткі гудки.
Олег подивився на екран. На темному тлі світилися цифри — десять хвилин по півночі.
Останні слова матері звучали глухо, ніби здалеку. Вона ніколи не дзвонила так пізно. Щось не так. Він набирав номер знову і знову — без відповіді.
Олег відірвався від комп’ютера, глянув у вікно. Другий день ішов мокрий сніг. За нормальної дороги до села — п’ять годин, а в таку погоду всі шість. Треба їхати зараз, щоб не спішити, але встигнути до операції. Хто знає, коли її призначили. Дорогу до районного центру, мабуть, розвезло.
Він вимкнув комп’ютер, став збиратися. Вийшовши з квартири, згадав, що забув зарядку. Повернувся, взяв і знову вийшов у передпокій. «Якщо щось забув і повернувся — подивися у дзеркало перед виходом», — згадав він мамині слова. Олег глянув на своє відображення: обличчя втомлене, погляд тривожний. «Мати сказала, що все буде добре, а вона ніколи мене не обдурювала», — подумав він і вийшов.
В машині згадав про Марійку. Вони з матір’ю сусідки, дружать віки. Але він працює ночами, а в селі лягають рано. Чому ж вона не подзвонила? Він же попереджав! Тривога знову стиснула серце. Двигун прогрівся, і Олег вирушив.
Скільки разів пропонував матері переїхати до нього? Квартира велика, місця вистачить. Але вона відмовлялася.
— Сину, ти молодий, я тобі заважатиму. Мені і тут добре.
Ох, мамо, мамо… Чому раніше не подзвонила? Завжди боялася потурбувати, бути комусь на тягар.
Він згадав розмову. Тільки зараз усвідомив, що його насторожило. Голос був якийсь дивний, глухий, ніби говорила через перешкоду. Останні слова ледве розібрав. І звучало у ньому провину. Мабуть, подумала, що розбудила серед ночі. Вона ніколи так пізно не дзвонила.
Грижа турбувала її давно, на погоду реагувала. Але мати відтягувала, знаходила виправдання: то город садити, то врожай збирати, то Марійка захворіла — не може кинути.
А він сам? Живе недалеко, машина є, а знайти час — ні. Теж знаходив собі виправдання.
Мати була ласкова, але за справу могла і наругати, і навчити чимось підручним. Не ображався — було за що. Але таке траплялося рідко, тому й запам’яталося.
Коли в шістнадцять уперше прийшов під ранок, вона не спала, чекала. Поглянула на нього розжареного, розслабленого від поцілунків, суворо промовила:
— Куди поспішаєш? А одружишся — тоді що? Готовий? Потім витимеш, як вовк. Іди спати, очі б мої на тебе не дивилися. — І відвернулася.
Наступного дня не дивилася на нього зовсім. Це було в тисячу разів гірше за крик. Потім, коли вона відтанула, він запитав:
— Чого ти на мене наїхала? Усі гуляють. Ти хіба не гуляла вночі? Кохання, молодість і все таке.
Тоді мати розповіла, як у сімнадцять так само закохалася. Як цілувалася вночі під солов’їні трелі. А коли завагітніла, коханий злякався й утік. Від ганьби врятував його батько. Сказав, що це він із нею гуляв. Призначили весілля. Але незадовго до нього, під час збирання картоплі, стався викидень. Батько все одно одружився. А Олег з’явився лише через вісім років…
Дорога була темною, монотонною, машин майже не було. Очі самі заплющувалися. Двічі ледь не сталося лиха. Вперше відчув, ніби хтось штовхнув його. Схопився — а він їде по зустрічній. Добре, що нікого не було. Друге — ледь не вилетів у кювет, навіть не зрозумів, як встиг вивернути кермоРозгублено дивлячись на старий телефон матері, Олег зрозумів — вона так і не змогла попрощатися, але йому вистачило останнього слова любові, щоб відпустити її зі спокійним серцем.
