Магазин готувала до закриття. На вулиці постійно лив дощ. Дерева шарпав холодний поривчастий вітер. Вечоріло. Люди ховалися по домівках. Раптом двері відчинилися і до середини увійшла маленька дівчинка.
Я не стала казати їй, що робочий день закінчився. Мала пройшла повз вітрину і зупинилася за кілька кроків від каси.
-Можна, я у вас погріюся? – попросила дівчинка.
-Можна. Але чому ти так пізно на вулиці? Де твої батьки?- запитала трохи здивовано.
-Я втекла від братів. Вони знущаються наді мною. А мами і тата вдома немає.
Дитина й справді викликала жалість. Була надто тендітна. Очі – повні суму і непідробної щирості. Одягнена в благу одежу.
-А де в такий час перебуває твоя мама?
-Вона на роботі. А я маю бавити свою меншу сестричку. Але брати не дають мені спокою, дають стусани, і я втекла…
-Чай з булкою будеш? – несподівано навіть для себе запитала я.
Дівча недовірливо глянуло і мовило ледь чутно:
-Так.
Марта їла похапцем, наче хтось її підганяв, або й справді була дуже голодна.
За цей час я підрахувала касу. Поскладала на місце невпорядкований товар. Шваброю протерла підлогу, де збереглися брудні сліди.
Разом з дівчинкою вийшла на вулицю.
-Показуй, де ти живеш?
-Он у тому будинку, – вказала Марта рукою на найближчу будівлю.
Так ми розминулися.
Після цього випадку дівчинка ще кілька разів заходила до мене погрітися. Коли не було покупців, я пригощала малу цукерками і теплим чаєм. Я звикла до її відвідин магазину. Завдяки їй я дізналася майже все про її життя. І дівчинки справді було шкода, але наразі я не знаходила можливості їй допомогти.
Однак сильно перейнялася проблемою Марти, і вона практично не виходила мені з голови. Саме в цей час навідався в магазин дільничний. Розговорилися. Я не втрималася і розповіла йому про постійну свою гостю. Він сказав, що загляне в цю сім’ю.
Я потім засумнівалася в правильності свого поступку. Адже поліція – не та інстанція, від якої чекають добра. Але вже сталося – я поспішила.
Минуло кілька днів. До мене несподівано знову заглянула Марта. Була усміхнена. Я насторожено запитала, як у неї справи.
-До нас дядя-поліцай приходив… Розпитував, як живемо. Де працює тато… мама… Питав за мене. А потім і мене розпитував, чи часом мене хтось не ображає, таку маленьку гарну дівчинку… Сказала, що братики… Він спілкувався з ними. Наказав, щоб до мене ніколи не торкалися пальцем… І поганих слів щоб не говорили… Тьотю, це ви йому все розповіли про мене? – зненацька запитала Марта.
-Мабуть, цей дядько-поліцай про всіх все знає. У нього робота така. Ось і про тебе дізнався і вирішив допомогти, – викрутилася я.
А про себе подумала: «Слава Богу, що все-таки поліцай попався нормальний – справді допоміг дитині. Побільше б таких! Може, і життя б у багатьох людей змінилося на краще».
