З Владиславом ми зустрічалися довгих 5 років пере тим, як він мені освідчився. Весілля зіграли пишне та дороге. Запросили усіх рідних, друзів, знайомих. Після святкування вирушили у медовий місяць, де почали займатися питанням поповнення у родині.
Коли повернулися до звичного способу життя уже через кілька місяців після весілля я дізналася, що вагітна. Моїй радості не було меж. Одразу поділилася радісною звісткою з чоловіком та батьками. Влад був на сьомому небі від щастя. Ми вже навіть почали придумувати імена для майбутньої дитини.
Усі наші плани та сподівання були зруйновані після планового УЗД. Лікар повідомила нам страшну новину «Мені прикро, але ваш плід завмер. Доведеться провести операцію, щоб вашому здоров’ю нічого не загрожувало». Я плакала декілька тижнів підряд. Ця ситуація серйозно мене підкосила. Здавалося, моє життя більше не мало сенсу.
Добре, що чоловік мене підтримав, не залишив на самоті й розділив нашу втрату. Через пів року після цієї страшної події, я знову відчула, що чекаю на дитину. Не можу сказати, що зраділа. У серці одразу зародилися тривожні відчуття. Владиславу я вирішила нічого не казати, поки не переконаюся, що з ембріоном усе добре. На обстеженні у лікаря мій кошмар повторився. « У вас позаматкова вагітність». Операція була складна. Лікар не хотів давати нам марні сподівання, тож одразу попередив, що я безплідна.
З того часу я більше не плакала. Ми прийняли цю ситуацію та вирішили жити для себе. Купили власний дім, маємо дві машини. Декілька разів на рік подорожуємо за кордон. Відкриваємо для себе нові краєвиди та світи. Купуємо брендовий одяг, вечеряємо у дорогих ресторанах. Та як би ми не намагалися обманути себе, що щасливі – це була неправда. У моїй душі поселилася порожнеча, яку не можливо було заповнити.
Не витримавши такого життя, я запропонувала чоловіку піти у дитбудинок. Ми швидко зібрали усі необхідні документи та не могли дочекатися назначеного дня.
Приїхавши на місце, одразу у будівлю не зайшли, бо на майданчику гралися дітки. Захоплені їх веселими криками та іграми, ми просто зупинилися помилуватися. Я відчула як хтось смикає мене за руку. Поглянувши до низу побачила дівчинку. Білява з кучерявим волоссям та великими синіми очима років 4. Вона запитала:
-Ви прийшли за мною?
Моє серце так сильно зжалося, що стало важко дихати. В очах з’явилися сльози. Я не змогла сказати ні цій прекрасній дівчинці. Я присіла, щоб бути на рівні із нею та відповіла:
-Так, доню, ми прийшли за тобою.
Часу більше не гаяли. Взяли дівчинку та пішли до директора. На наш подив, він став хитати головою та пояснювати, що ми не можемо забрати цю дівчинку. Виявляється, вона не одна, а має ще братика того ж віку. Вони двійнята.
-Невже ви обох заберете? – здивовано запитав нас директор.
Ми з Владіком переглянулися й промовили в один голос:
-Візьмемо обох.
Нарешті у нашому великому похмурому домі залунає дитячий сміх.
