Лариса Петрівна стала все частіше ловити себе на думці, що вона більше не хоче повертатися працювати до школи. 35 років свого життя вона присвятила вчителюванню. Раніше хоч була школа як школа. А зараз…
То мучив в ірус з Китаю. Почалося дистанційне навчання. Було важко усім. І дітям, і батькам,і вчителям. А як було важко для Лариси Петрівни, коли вона звикла пояснювати свою хімію біля дошки з крейдою в руці. І мати живий контакт з дітьми, а не ноутбуком. Та ще спробуй налаштувати усю техніку до уроку, дітей підключи...Який це головний біль…Ось минулого травня з Ларисою Петрівною стався такий прикрий випадок, за який їй досі дуже соромно.
У кабінеті, де вона повиинна була вести урок змінився ноутбук. Вчителька почала підключатися до мережі, кинула дітям посилання на урок у Googleclass. Стала їх підключати. Вже підключилось 15 учнів-старшокласників. Тут раптово став виснути ноутбук. Вимкнулась камера, екран мерехтів, а от мікрофон, який мав бути вимкнутим чудово працював.
Лариса Петрівна побігла в сусідній кабінет до колеги Жанни Степанівни, вчительки зарубіжної, аби вона їй допомогла розпочати урок. Довго вчительки налаштовували ноубук. В кінці Лариса Петрівна не витримала й висловилася нецензурно, а потім ще сказала:
“Як я втомилася від цього технологічного прогресу, хочу нормальної школи, а як ні, то треба потихеньку збиратися на пенсію.” Увесь клас це почув, бо мікрофон був включений.
Лариса Петрівна хотіла провалитися під землю від сорому. Слава Богу, що це був клас, де вона була класним керівником.
Клас, в якому нецензурна лексика – не ганьба вчителя, а показник “своєї людини”, що вчитель теж має емоції. Посміялися над нею і забули (Лариса Петрівна сподівається).
Дуже часто читаю в Інтернеті про ситуації, в яких учитель виявив себе непрофесійно: з _аклеїв дит ині рот сkотчем, н аписав на л обі слово, що ображає людську гідність, к инyв в кривдника крейдою, образив бездіяльністю, довів до сліз. І з боку, з людської позиції, це глибоко неправильно. Вчителю довіряють душу і тіло дитини, і він не повинен їх к алічити. Розумію батьків, які не спускають вчителям таких образ. Але, перебуваючи по іншу сторону барикад, не можу строго нікого звинувачувати.
Тай професійне вигорання ніхто не відміняв. І діткам зараз, теж палець в рота не клади-відкусять по лікоть. Всі добре знають свої права, а от про обов’язки забувають.
В кінці року шестикласник Дмитро до такої сили довів колегу Лариси Петрівни, що вона кинула в його бік його ж підручником. Слава богу, не потрапила, тільки шуму наробила. А вийшло це тому, що пропустила час, коли знову варто почати приймати заспокійливі.
За рік з шафи «йде» баночка болгарської валер’янки, і то тільки на термінові потреби, спорожняється, як правило, тремтячими руками. Одного разу почула слова вчителя з фізики, коли він переступив поріг школи, завжди сильний і витриманий, заходячи в школу, тихо пробурмотів: «Допоможи, Господи».
І ось прийшов такий ось втомлений від роботи вчитель додому, та ще з пачкою зошитів під пахвою, а вдома – такі ж втомлені і засмикані члени сім’ї – хто начальством, хто постачальником, хто учителем геометрії … Потім сімейні битви над домашнім завданням і сварки через пересічні ситуації, а на ранок знову 6-7 уроків, звіт, який потрібно було здати позавчора, а на вихідні знову без відпочинку. А до кінця місяця невелика зарплата, за таке титанічне психологічне навантаження.
А ще є таке поняття від батьків, як недовіра вчителю. Я навіть перестала ходити на батьківські збори до чужих класів, тому що спостерігаю там тільки явну агр есію. Якщо вчитель молодий, значить, хорошим він бути не може; якщо строгий, жорсткий, вимогливий – нам такого не треба, занадто складно; якщо добрий, літній, потурає – не підходить, «розпускає клас». Усім хорошим не станеш, як не крути.
Просто в голові не вкладається, що чекає нас у вересні. І як мені далі бути? І жити за щось треба…
