Катя випадково побачила невеликий магазин. В цьому районі міста вона буває дуже мало. Вирішила зайти, купити продукти, щоб потім їхати прямо додому, не завертаючи до магазину. Коли зайшла всередину, погляд впав на стареньку жіночку, яка так схожа на її вчительку математики Надію Пилипівну. Катя підійшла ближче і почула розмову, від якої застигла на місці.
– Уявляєте, – говорила Надія Пилипівна моложавій жінці, – пенсія в мене мінімальна, а комунальні сплачувати потрібно. Ось подивіться, ліки купила, а ось такі копійки залишилися. До наступної пенсії далеко, а що я їсти буду? Хоч ставати, та милостиню просити. А в холодильнику в мене пусто. Якщо ви вільні, ходімо до мене, я покажу вам, як живу.
Катя стояла позаду, удавала, що роздивляється продукти. Побачила, як та жінка кинулася накладати в кошик овочі, фрукти, крупи. Пішла до каси, розплатилася, і все те віддала Надії Пилипівни, яка своєю чергою подякувала за благородний учинок і розвернулася, щоб піти, як раптом зустрілася поглядом із Катею. Опустила очі, і швиденько пройшла мимо дівчини.
Катя знає, що Надія Пилипівна не бідує. Є в неї син і онука, які опікуються нею. І пенсія в неї гарна. Навіщо таке говорити? Тому увечері Катя поспішала до Лізи, онуки Надії Пилипівни. Все розповіла, від чого бачила, як Лізі незручно за свою бабусю. Обіцяла вияснити все, а поки що просила Катю, щоб не розповідала нікому.
Коли у своїй квартирі Надія Пилипівна побачила онуку, все зрозуміла.
– Катя розповіла? – відразу запитала у Лізи.
– Так, бабусю, наразі хочу почути від тебе, що то було?
– Та, що. Скучно мені. Ось так вирішила розважатися. Ти не думай, я ті продукти не додому несу, а в будинок для літніх людей, що стоїть неподалік парку, знаєш де?
Ліза кивнула.
– Так от, я розповідаю багатьом. Половина відвертаються і йдуть своїм шляхом, а інша половина кидаються купувати продукти. Інколи безхатченкам роздаю. Але якщо тобі не подобається, то більше не буду так робити.
– Не роби, бабусю, будь ласка.
