Наталя Сергіївна, моя свекруха жила у місті, однак літо проводила на дачі. Відколи жінка пережила інсульт важка фізична праця стала для неї непосильною, тому свій заміський будинок вона віддала у користування дітям. Співвласниками стали мій чоловік та його молодша сестра Варя. Домовилися, що разом їздитимемо на дачу, щоб посадити город, зібрати урожай або ж просто відпочити на природі.
Потрібно було починати сезон посадки. Я попередила, що в обідню перерву заїду до Варі, щоб ми разом склали список необхідних покупок та вирішили, що будемо саджати на городі цього року. Вона сказала, що чекатиме на мене.
Оскільки часу було обмаль, вирішила не обідати, а потім перекусити крекерами, які купила ще вранці. Щоб не їхати з пустими руками забігла дорогою до магазину, купила дітям морозива.
Квартира була відчинена. Зайшла, привіталася, крикнула, чи є хто вдома. Варя з кухні наказала роззуватися та йти до неї. Вибігли радісні племінники, обступили мене й не давали пройти, запитуючи, які смаколики я їй привезла.
Дістала із сумки морозиво й лише потім зуміла пройти на кухню. Сумочку залишила в передпокої.
-Привіт! Ти якраз вчасно. Давай до столу, обідати – сказала Варя, запрошуючи на смажену картоплю.
-Дякую! Ти не повіриш настільки я голодна.
Аромат смаженої картоплі запополонив усю кухню. Варя насипала дві тарілки, сказала, що діти вже обідали. Не встигла я ще взяти виделку в руки, як у кімнату прибіг Вадик, поглянув у мою тарілку, сказав, що також таке хоче й без зайвих церемоній взяв мою виделку й почав їсти з моєї тарілки. Варя сказала синові, щоб йшов до кімнати, гратися, бо йому таке їсти не можна.
Коли дитина вийшла, я попросила дати мені іншу виделку, нащо жінка щиро здивувалася:
-Навіщо, а що з твоєю не так?
-Так з неї щойно їв Вадим – пояснила я.
-Ну то й що? Це ж дитина! Невже ти гидуєшся їсти з тієї ж виделки, що і мій син? – голос Варі був роздратований.
-Та я й після своєї дитини їсти не буду, не те щоб після чужої.
Через таку, здавалося б, дрібницю ми посварилися. Я подякувала за гостину й сказала, що про дачу поговоримо іншим разом, бо я вже поспішаю на роботі. З квартири вийшла не тільки злою, а й досі голодною. Уже на роботі згадала про крекери, полізла в сумочку й зрозуміла, що вони зникли. Сумнівів немає, крекери забрали діти Варі. Мені не шкода, але чому вони риються у чужих речах. А якби у мене тут були гроші або якісь цінні речі, які також зникли?
-Зателефонувала до Варі й розповіла, що сталося. Попросила аби вона переговорила з дітьми й пояснила, що не можна брати чуже. Так замість того, щоб перепросити сестра чоловіка напала на мене й почала обзивати. Сказала, що це мене потрібно виховувати та вчити правильної поведінки, а дітям вона й слова не скаже, бо вони не зробили нічого поганого.
Мало того, після цього Варя зателефонувала до мого чоловіка та своєї матері й такого нарозповідала, що просто в голові не вкладається. Ввечері довелося пояснювати чоловікові, що між нами відбулося насправді та ще й свекруха телефонувала, щоб мене вилаяти. Почуваюся малою дитиною, яку сварять, а вона не розуміє за що.
Ну от, ви люди добрі, щоб ви зробили на моєму місці? Невже я справді винна в тому, що сталося й потрібно було пересилити себе й мовчки взяти ту кляту виделку та їсти? Хоча їжа й виделка це одне, а от нишпорити у моїй сумочці без дозволу геть інше. Я не збираюся перепрошувати й вважаю, що у цій ситуації не права саме Варя.
