Уже інший? Оксана хоч би подумала, що люди скажуть, перешіптувалися сусідки, побачивши у вдови на подвірї чоловіка.
У селі, де кожен знає один одного: хто кому кум, хто коли садив буряки, а хто скільки разів ходив до суду нічого не сховаєш. Тому, коли вдова Оксана привела в хату нового чоловіка, всі пошепки говорили: «Ось і не витримала». Та вголос ніхто не смів закинути й слова бо Оксана була жінкою працьовитою, поряднуватою, та ще й сама двох дітей виховувала.
Іван зявився в їхньому житті восени. Мовчазний, з натрудженими руками, що вміли і сокирою працювати, і лагодити плетінь, і з тихим поглядом, що дивився на дітей не згори, а з розумінням ніби вірив, що все налагодиться. Хоч Соломійці було вже девять, а Тарасику дванадцять, свого батька вони ледь памятали: він пішов у вічність, коли вони ще в першому класі були.
Перші дні Соломійка спостерігала за вітчимом з-під лоба.
Мамо, а він довго в нас пробуде? якось пошепки запитала.
Як Бог дасть, дитинко. Він доброї душі чоловік, відповіла Оксана й тихо додала: Я втомилась тягнути все сама.
А ми ж тобі допомагали! обурився Тарасик.
Допомагали. Та ви ж діти. А життя воно не лише про клопоти, а й про тепло.
Іван не ліз із порадами. Він чекав, поки до нього звикнуть. Просто щоранку колов дрова, лагодив паркан, а одного вечора приніс курчат у кошику:
Треба господарство розводити. Та й дітям свіжі яйця не завадять.
А тобі навіщо це все? Соломійка дивилася насторожено, але курчата їй сподобалися.
Бо я тепер з вами. І хоч не рідний, але коли живемо разом то й працюємо разом, і добро ділимо.
А мій тато теж тримав курей?
Іван замовк на мить, потім відповів:
Твій тато був хороший чоловік. Я його знав. Ми разом на фермі працювали. Він часто про тебе розповідав. Ти схожа на нього, як дві краплі води.
Соломійка мовчазно сіла на призьбі, спостерігаючи, як Іван годує курей. І вперше подумала: «Він не намагається замінити тата. Він просто хоче бути поруч».
Узимку Іван почав вчити Тараса тесати дерево.
Оце стругач. Тут не так, як у телефоні клацати руки мають чітко знати, що роблять.
Я не клацаю! буркнув Тарас.
Та я й не докоряю. Просто чоловіка роблять не лише руки, а й голова.
А ти чому ніколи не кричиш?
Іван усміхнувся.
Бо знаю крик нічого не дає. Краще один раз показати, ніж сто разів примушувати.
Навесні в селі була толока чистили криницю біля гаю. Тарас і Соломійка не хотіли йти.
Хай інші йдуть! проворчав хлопець.
А ми хто діди? засміявся Іван. Ідіть, бо якщо завжди чекати, що хтось інший зробить, то й життя пройде осторонь. Людина сильна тим, що береться за справу, навіть коли її не змушують.
На толоці діти вперше почули, як дядьки питали Івана: «Це ж твої хлопець і дівчинка?» А Іван просто відповів: «Мої. Вже свої».
Соломійка штовхнула Тараса:
Ти чув?
Чув.
І як?
Ну якось добре. Він ніби нічого
Одного разу Тарас прийшов зі школи розгублений. Коли мати почала питати, що сталося, він зізнався, що посварився з хлопцями.
За що? спитала Оксана, ледве стримуючи сльози.
Бо я сказав, що Іван мені як батько. А вони сміються: «Ти приймак, тебе чужий виховує». Я відповів, що краще чужий добрий, ніж рідний, якого немає.
Іван мовчав. Підійшов до Тараса, сів поруч.
Я не вимагаю, щоб ти називав мене татом. Але знай, сину: я тебе не покину. Хоч що там інші говорять.
Я не проти. Просто важко сказати «тату», коли не звик.
І не треба поспішати. Слово «тато» як мед: його не ковтають залпом. До нього треба дозріти.
Минуло два роки. Тарас закінчував девятий клас. У селі говорили, що вступатиме до училища на тракториста. Одного вечора сиділи на подвірї: зорі сяяли, цвіркуни цвірчали, пахло мятою.
Іване раптом промовив Тарас. Я готую промову на випускний. Про людину, яка для мене приклад. Хочу розповісти про тебе. Дозволиш?
Іван прокашлявся і кивнув.
Тільки без прикрас, тихо додав.
Коли говорю від серця не вмію брехати.
На випускному Тарас розповідав про «чоловіка, який не був поруч з дитинства, але став справжнім батьком». Оксана плакала. А серед жінок хтось прошепотів:
От і скажи тепер, що вітчим це чужий. Коли душа близька то й рідний.
На Іванове пятдесятиріччя Соломійка подарувала йому вишиту сорочку й листа:
«Тату, дякую за дрова, за курей, за терпіння і за те, що навчив нас не чекати добра, а творити його самому.
Ти наш тато не тому, що мусив, а тому, що захотів. І за це ми любимо тебе ще більше».
