У свій час Андрій з Оксаною довго не могли мати дітей. Куди вони не зверталися, лікарі тільки розводять руками, у них все добре. А чому немає дітей? Говорять, що прийде час, будуть і діти. Та час іде, а дітей так і немає. Свого часу мама Оксани взяла гріх на душу. Та про це не говорила нікому. Думала, що все пройде, і все забудеться.
Коли у Валентини тільки народилася Оксана, жили в той час у селі, біля паркана дівчина побачила обірвану жінку з малою дитиною на руках. Валентина крикнула їй, щоб ішла геть. Але та мовчки дивилася на неї й нічого не говорила. Коли дівчина підійшла ближче, побачила, що хлопчик на руках у жінки хворий, часто дихає. Валентина запропонувала йти до медпункту, який знаходився неподалік. Та жінка ворушила губами, але слів не чути.
В будинку заплакала Оксана, Валентина побігла до своєї дитини, говорячи, щоб жінка йшла собі далі. А вслід, неначе шелест листя, почула, хліба, хліба крихітку і води. Чомусь Валентина злякалася, не виходила на подвір’я до самого вечора, поки чоловік не прийшов із роботи. Йому про ту жінку не розповіла, тільки коли виглянула на вулицю, нікого вже не було.
Про той випадок не згадувала нікому, та й у селі про жінку ніхто не говорив. Та тільки після того двічі народжувала хлопчиків Валентина, і жоден із них не вижив. Чомусь у глибині душі вона пов’язує з тим випадком. Що тоді не винесла хліба тій жінці, і вона так з нею розплатилася.
Йдуть роки, Оксана вийшла заміж, та дітей немає. Валентина прочула, що в монастирі є старець, до якого люди звертаються зі своїми бідами. Вона умовила Оксану поїхати до нього. Вони нічого не втрачають, а раптом допоможе.
Монах дуже старий. Дивився він не на Оксану, а на Валентину. Сказав, дивлячись на неї:
– Гріх твій. Якщо дочка бажає дітей, нехай усиновить хлопчика. Але застерігаю, назад повертати його не слід.
Вдома тільки й розмови в Андрія з Оксаною щодо усиновлення. Обоє погодилися. В одному дитячому будинку знайшли хлопчика, який прийшовся до вподоби обом. Так що через деякий час Максимко жив із новими татом і мамою.
Коли хлопчику виповнилося п’ять років, Оксана відчула, що вагітна. Радості не було меж. Чекали, раділи, що скоро на світ з’явиться довгоочікуване маля. Максимко радів разом із батьками. Ось тільки бабуся Валентина стала говорити, щоб повернути Максимка назад в дитячий будинок. У них свої діти будуть. Оксана нагадувала мамі, що сказав монах, та Валентина стояла на своєму.
Одного разу прийшла до дочки, щоб забрати хлопчика і відвести. Оксана закривала собою дитину, не підпускаючи маму до нього. Оступилася і покотилася зі сходів. Народила мертвого хлопчика. З мамою не спілкується. Коли вийшла з пологового будинку, разом із чоловіком і Максимком виїхали з міста. Валентині адресу не лишили. Плаче жінка, втратила дочку, сама немічна, нікому не потрібна. Як там живе її Оксана? Чи є в них діти, крім Максима. Просить пробачення Валентина у бога, та донька не їде до неї.
