Зупинка. Всі чекають на автобус, як в принципі і завжди в будній день. Люди звикли до очікування. Проте не Анатолій. Він нетерпляче виглядав з-за спин та голів поодиноких людей, які так само виглядали того автобуса та нервуючись дивився на годинник. Анатолію було важко зорієнтуватися чи встигне він по часу дібратися до необхідного йому місця.
Звісно ж не міг. Він до цього дуже довго не їздив автобусами, тому не знав точного розкладу та часу, скільки автобус їде до його місця призначення.
Буквально декілька дні тому Анатолія не хвилювали питання часу поїздки на автобусі та вчасне прибуття громадського транспорту. Його найкращим другом був кросовер з салону, який завжди швидко та вчасно доставляв його в потрібне місце у вказаний час. Автомобіль навіть, можна сказати, врятував Анатолія, коли на зустрічну смугу виїхала вантажівка…
Чоловіка добряче оглушило це зіткнення, і щоб витягнути з пом’ятого автомобіля постраждалого, ДСНС-никам довелося розрізати центрову стійку. Добре, що спрацювали передня та бокова подушки безпеки. Так би Анатолій навряд залишився живий. Проте він не те що залишився живий – він майже не постраждав, дякуючи своєму кросоверу, який нажаль вже не підлягав ремонту чи відновленню.
Йому продезінфікували та замазали декілька подряпин, які він отримав й чоловік, після оформлення ДТП і розповіді поліцейським як все сталося, Анатолій поспішив надолужити згаяний час на роботі, викликавши собі таксі.
Маршрутка з’явилася на розі. Було відчуття, що пройде ціла вічність, поки він під’їде до зупинки та відкриє свої двері для всіх очікуючих. Ось він нарешті скрипуче похитнувшись зупинився та з ще більшим скрипом незмазаних петель відкрив дверцята. Цей скрип нагадав Анатолію, наскільки він любив той комфорт, з яким їздив на своєму кросовері. Проте їхати на роботу потрібно і тому він зробив крок та зайшов до салону маршрутки.
Чоловік глянув на пасажирів, які вже були в салоні та на передньому сидінні Анатолій помітив молоду жінку. Він не міг повірити своїм очам та дуже нерішуче підійшов до неї і запитав:
-Іра, це ти, чи я помилився?
Жінка глянувши на Анатолія посміхнулася, наче вона вже дуже довго чекала цього питання, та відповіла:
-Я-я, та ще й не сама.
Лише після цих слів Анатолій помітив, що біля неї сидить хлопчина, років трьох-чотирьох, який дуже завзято махає ручкою проїжджаючим автомобілям.
-Це син твій?
-Та чому лише мій? Наш…
– Як це наш? Здивовано дивився я на Іру.
– А ось так… Усміхнулася вона.
– Чому не сказала раніше? Або не знайшла мене? Стільки ж років пройшло…
-Не хотіла тобі заважати. Ти ж весь в бізнесі був, а як компанія з’явилась так взагалі не звертав увагу на моє існування. А так як в твоєму розкладі не було часу на мене, то я подумала, що на дитину тим більше не буде.
-Та що ти взагалі говориш?!
-А що, не правда? Ти навіть не чув, як я тобі добрий ранок кажу…
-Вибач…
-До речі, як там бізнес твій?
–Та з бізнесом все добре, але ось…
-Що таке?
-Я зрозумів, чого насправді мені так не вистачало всі ці роки… Не вистачало тебе, Іра, і цього хлопчака веселого…
-Я не хлопчак! – почав обурюватися маленький хлопчик. – Мене взагалі-то Толя звати!
Анатолій подивився на хлопчика та зрозумів, що бачить свою маленьку копію. В чоловіка з’явився ком в горлі та він ледве не плачучи тихо запитав:
-Ти його… Анатолієм назвала?
-Ну звісно. Ми дуже сильно чекали нашого татка Толю, правда сонечко? – звернулася Іра до сина.
-Так! Аж цілих сто-о-о-о днів чекали!
Маршрутка зупинилася. З неї почали виходити люди, які приїхали на цю зупинку. А ще з маршрутки вийшли тато, мама і син, що дуже хотів покататися в них на руках.
