Однього жовтневого дощового вечора…
Вечірня служба добігла кінця. У храмі людей було небагато. Дощ із снігом відлякував більшість віруючих, тому вони залишилися вдома.
Храм поступово пустів, люди виходили, а від сквозняку свічки на підсвічниках металися, залишаючи за собою тоненькі струмочки диму. Нарешті стихли кроки по кам’яній підлозі. Залишилася одна Оксана.
Вона вийшла з-за прилавку церковної крамнички й обійшла храм, гасячи свічки та змиваючи воск із підсвічників. Потім згасила всі лампадки перед іконами. Скрізь було темно, лише одна лампочка світилася над лавкою. Її світло відбивалося в позолочених ризах святих ликів.
З бічного вівтаря вийшов отець Василь у чорній куртці поверх ряси.
— Вартовий уже прийшов? — запитав він, підійшовши до Оксани.
— Ще ні. Щось передати?
— Ні. До завтра. — Він кивнув і пішов до дверей.
Оксана взяла відро з водою, щоб помити підлогу. Їй подобалося приходити вранці до чистого храму. Раптом знову протягнуло, і важкі двері замкнулися. Вона обернулася — вартовий, перехрестившись від дверей, мовчки пройшов до своєї кімнатки. Оксана ніколи не чула його голосу, хоча отець Василь запевняв, що той не німий.
Доробивши, вона вимкнула світло і вийшла. На ґанку зупинилася, прислухаючись. Кроків не було чути, але засув клацнув — сторож замкнув двері. І тут Оксана почула біля ніг писк.
Вона очікувала побачити кошеня чи цуценя, але замість цього в темряві білів невеличкий клунок.
— Дитинка! Хто ж тебе тут лишив? — Вона підняла клунок, відгорнула край ковдри й побачила зморшкувате личко.
«Що ж мені з ним робити?» — подумала Оксана. Могла б постукати до храму, викликати поліцію, але раптом вирішила віднести дитину додому і звідти подзвонити отцеві Василю.
Вона зійшла з ґанку, але не встигла зробити кілька кроків, як із темряви вискочила жінка.
— Віддайте! — крикнула вона, вихопивши клунок.
Голос свідчив, що мати була дуже молодою.
— Твоя дитина? Гріх такий! — строго сказала Оксана.
— Я не кинула її, лише на хвилину залишила, — відповіла дівчина, ридаючи.
— Чому ж до храму не занесла?
Та не відповіла й хотіла йти геть.
— Є куди йти? — гукнула їй у слід Оксана.
Молода мати зупинилася.
— Бачу, що нікуди, — пошепки сказала Оксана. — Постривай! Підемо до мене. Дитина плаче, мабуть, голодна. І сама вся мокра. Не варто блукати з немовлям у таку погоду.
Дівчина пішла з нею. Оксана безперервно розповідала, що у неї немає дітей, що гості їй тільки на радість, що завтра візьме у сусідки пелюшки. Вона говорила, щоб відвернути дівчину від лихих думок.
— Ось і дійшли. Заходь.
У ліфті Оксана помітила, що одяг дівчини промок наскрізь, а губи посиніли від холоду.
— Давай дитину, а ти роздягайся. — Вона передала клунок матері й повела її у кімнату.
Коли Оксана повернулася, дівчина вже розповила донечку.
— Їсти хоче. Прикрий її, я зараз принесу пелюшки, — сказала Оксана і пішла до сусідки.
— Людо, позич пару підгузків, будь ласка.
— У тебе що, дитина з’явилася? — здивувалася сусідка.
— Родичка приїхала. Речі в дорозі загубили.
— Тримай, — сказала Люда, передаючи цілий пакет.
Оксана подякувала й побігла додому. Дівчина годувала донечку.
— Молоко є? Добре. А я принесла одяг. Переодягни її, а я чаю зварю.
Поки варила чай, Оксана думала, що не просто так Бог привів у її дім цю жінку.
Дівча наїлося й заснуло. Її переодягли й поклали на диван.
— Іди, погрійся. Суп свіжий. Як тебе звуть?
— Мар’яна.
— А я Оксана. А донечку як назвала?
— Софійка.
— Гарне ім’я. Їж, потім розкажеш, що сталося. Осуджувати не буду.
Від гарячого супу Мар’яна розговорилася.
— Я не хотіла кидати її… У гуртожитку дозволили жити лише до пологів. Пішла до мосту. Думала — разом у воду… Але біля храму ноги стали. Поклала дитину біля дверей, а сама хотіла до річки.
— А батьки?
— Мама заміж вийшла. Я студентка… Батько дитини знав, що я вагітна. Гроші на аборт дав. Але я не змогла…
— Тепер житимеш у мене. Бог тебе до храму привів. Він своїх дітей не кидає.
Мар’яна зітхнула.
— Я не вірю в Бога.
— Багато хто не вірить, доки не притисне.
Дні минали, Софійка росла. Мар’яна допомагала Оксані, іноді приходила до храму.
Минуло п’ятнадцять років…
— Мам, дивись, плаття трішки широке в талії.
Софійка приміряла наряд на випускний.
— Сидить чудово. Шкода, що бабуся не дожила…
Рік тому Оксана померла під час вечірньої служби. Мар’яна оплакувала її, як рідну матір, і тепер іноді працювала уСофійка зрозуміла, що тепер саме вона повинна стати опорою для своєї матері, як колись Оксана була опорою для них обох.
