Валентина Семенівна ростила дочку Катю одна. Виховувала допомагати добрими справами всім, хто в цьому потребує. Дивилася на свою розумницю доню і розуміла, що все в неї вдається. Росте красунею, до того ж не байдужа до чужої біди. Все так, як і хотіла Валентина Семенівна.
Після закінчення школи, Катя вступила в університет. Навчалася добре, радувала маму гарними успіхами. До того часу у Валентини Семенівни вже було досить заощаджених коштів, щоб купити донечці однокімнатну квартиру. Коли Катя закінчувала університет, мама подарувала їй квартиру. Все в доньки є, і гарна робота знайшлася. Одне хвилює останнім часом Валентину Семенівну, Катя не зустрічається ні з ким.
Мама мріє, що пора вже няньчити внуків, а в Каті навіть чоловіка немає на прикметі. Вирішила Валентина Семенівна сама взятися за пошуки нареченого для доньки. Та Катя вчасно її зупинила, не потрібно ні з ким знайомити. Прийде час, вона сама вирішить з ким їй зв’язувати своє життя.
У двадцять п’ять років одного вечора до мами Катя прийшла не одна, а з чоловіком. Звати його Петро. Коли Валентина Семенівна глянула на нього, ледь руками не сплеснула. Маленький, лисий, видно що набагато старший за Катю.
За чаєм Петро розповів, що йому тридцять шість років. За спиною два шлюби й двоє дітей. Говорив, що Катю кохає, на руках носити обіцяв.
Коли донька провела нареченого і вернулася до мами, Валентина Семенівна руками сплеснула:
– Доню, де ти його знайшла?
– Знаєш, мамо, ти завжди вчила не проходити мимо чужої біди, допомагати. Я відчуваю, що потрібна йому, допоможу стати на ноги.
Валентина Семенівна мовчки дивилася на доньку. Вчила допомагати, але ж не так допомагати. Ну як їй пояснити?
