П’ятниця. Нарешті. Сьогодні останній день мого робочого тижня. Я мрію просто відіспатись гарненько та закінчити роботу на цей тиждень, щоб відпочивати всі вихідні.
Але мене розбудив сильний шум. Хтось дуже гучно гупав. Я глянула на годинник. 05:05. Прекрасно. Може мені то сниться, чи щось таке? Але ні, гупало вже в реальності точно. Я подумала, що то певно хтось з п’янки повертався та сплутав квартири, тому відкривати не стала.
Раптом все стихло і в мене задзвонив телефон. То була свекруха. Я підняла слухавку, але не почула ні добрий ранок, ні привіт, а одразу:
– Ти якого біса так довго не відкриває?! Я вже три хвилини тут стукаю! – і вибила.
Я вдягнула халат та пошкандибала до вхідних дверей. Тільки но я їх відкрила, як свекруха залетіла в квартиру. Наче це її дім(а квартира, до речі, моя). Вона роззулася, скинула пальто та, вимивши руки, попрямувала до кухні. Поки я намагалась відкинути від себе сон, свекруха вже встигла кави заварити, почати смажити омлет, калатати тісто на сирники та мастити канапку з варенням.
– Потім прийде тітка Олена, вона вміє за хворими глядіти. Я передам ліки, бо ти ж тут мого золотенького в могилу зведеш.
– Вашому сину тридцять два, він доросла людина, яка вчора напилась гарно алкоголю, наїлась незрозуміло чого на корпоративі і йому стало погано. Не помре. Таблетки випив та й вже краще йому стало.
– От тому ти його в м огилу і зведеш таким ставленням! Він в мене з дитинства хворобливий! Навіть в такий складний час для країни його не беруть на захист країни, хоча он мого сусіда з грижею спини взяли! То ти собі уявляєш який він в мене слабкий хлопчик?!
– Ну а ви мене в м огилу зведете, якщо будете вриватись так з самого ранку та кричати на всю квартиру. Заспокойтесь. І майте повагу, це все таки мій дім.
– То ти йому ще й житлом попрікаєш?!
– Ще один крик і я вас під ручку виведу за двері. – Ця людина ніколи не чує нікого, коли починає сваритись, тому допомагає лише справжня наглість й неповага до неї(на її думку).
Коротше прийшла вона робити сніданок для свого бідолашного синочка, який вже добре себе почуває, хоча й відпросився з роботи на п’ятницю. Але мама все таки знає краще. А потім ще організувала свекруха йому лікарняний на тиждень, хоч йому він і не потрібен(сам мені про це казав, хоча я пропонувала сходити в лікарню й перевірити, чи не ротавірус це часом).
Вона доготувала та побігла на роботу, яка знаходилась в іншому кінці міста. От то, звісно, вона дає… А потім прийшла тітка Олена зі всіма ліками, які їй дала свекруха. А я пішла на роботу. Заробляти ж треба гроші.
Але «найкращим» в цій ситуації було те, що весь під’їзд вже знав, що мій чоловік хворий і кожен сусід питав, чи все з ним добре. А я тим часом питала сама себе: «Коли ця вакханалія вже закінчиться?»
