У золотій клітці
Наталка увійшла до квартири й тихенько почала роздягатися, намагаючись не розбудити маму. Ледь стримала стогін, коли знімала нові туфлі, які натерли ноги.
– Чого так рано повернулася? Втекла? Не сподобалося весілля? – У передпокої з’явилася мама.
– А ти чого не спиш? Мене караулиш? – різко відповіла Наталка.
Мама стиснула губи й пішла до кімнати. Наталку вкололо сумління. Мама не спала, чекала на неї, хотіла почути новини, а вона нагрубила. Вона увійшла до кімнати, сіла на диван біля мами й обійняла її.
– Не підлещуйся. Не хочеш – не розповідай. Я потім усе дізнаюся від матері Оленки.
– Мамо, пробач. Я втомилася, ноги натерла. Ресторан розкішний, гостей півсотні було. Шумно, весело. А Оленка в білій сукні виглядала чарівно. І наречений гарний… – перелічувала Наталка.
– То чого пішла раніше? – перебила її мама.
– Мам, там усі такі важні, надуті, як індики. Не прості люди. А мені завтра рано вставати.
– Куди це? Завтра ж неділя, – здивувалася мама й уважно подивилася на доньку.
– Тим паче. Розкажу вранці. Усе, я в душ. – Наталка поцілувала маму в щоку й пішла до своєї кімнати переодягатися.
Вона з огидою скинула своє святкове плаття, яке порівняно з іншими гостями виглядало бідним і скромним. Потім умилася, ретельно натерла спину мочалкою там, де її торкалися руки потного товстуна.
Він запросив Наталку на танець, не слухаючи її відмов. Не битися ж із ним. Міцно притискав її до себе, до свого великого живота. Вона відчувала на спині його вологі гарячі долоні. Туфлі болісно врізалися в шкіру. Легені змагалася, аби витримати до кінця танцю.
А потім він підсів до неї за столик і почав підливати вина. Нікому не було до неї діла. Єдина знайома на весіллі, подруга Оленка, була зайнята гостями й своїм новим чоловіком. Лише пару разів Наталка зловила на собі зацікавлений погляд. Але той чоловік не наважився врятувати її від наполеливого кавалера.
Вона сказала, що їй треба в туалет, і втекла. Біля ресторану взяла таксі й поїхала додому. Ні, вона не хотіла такого весілля для себе. Усе було відрепетировано, немов у виставі, де у кожного своя роль. Наталка почувалася лише статистом.
Довго не могла заснути. У голові все ще звучала музика, дзвін келихів, сміх і тости… Вона згадала того чоловіка. «Краще б він запросив мене на танець, а не цей товстун. І годі про нього думати», – сказала собі Наталка, повернулася на бік і незабаром заснула.
Теплий вересень змінився холодним та дощовим жовтнем. Оленка повернулася з медового місяця й запросила Наталку в гості, розказати про подорож.
Наталці теж кортіло побачити, як живуть заможні люди. Але не з порожніми ж руками йти. Після занять вона зайшла до кондитерської й купила улюблені тістечка Оленки. Виходила з магазину, коли в дверях зіткнулася з чоловіком. Він відступив, пропускаючи її.
– Це ви? – раптом промовив він.
Наталка підвела очі й впізнала загадкового чоловіка з весілля. Від несподіванки вона завмерла на порозі.
– Виходьте швидше, ми заважаємо, – усміхнувся він і потягнув Наталку за руку вбік.
– Ви так несподівано втекли з весілля, наче Попелюшка. Я навіть не встиг познайомитися. – Він посміхався, демонструючи рівні білі зуби.
– Але я не загубила черевичок, – теж усміхнулася Наталка.
– Ви додому? Підвезу вас, – запропонував він.
– Ні, я до подруги, тієї нареченої. Ви передумали купувати? – Наталка здивовано підняла брова.
– Я так радий нашій зустрічі, що готовий пожертвувати всіма тістечками світу, – сказав він, помітивши у її руках фірмову коробку. – Ходімо. – Він узяв Наталку під руку й підвів до свого позашляховика.
Вона раніше не їздила в таких розкішних авто, та й у простіших теж не часто. Він впевнено керував, не питаючи адреси. Наталку охопило хвилювання.
– Я знаю, де живе ваша подруга. Ми з її чоловіком партнери й друзі, – пояснив він, помітивши її переляк.
Дорогою він розповів, що його звуть Ярослав, що він розлучений, і в нього є лабрадор…
«Заможний, гарний, успішний. І приємний. Усе, як мріяла мати», – подумала Наталка.
– Чого так пізно? Я вже почала хвилюватися, – дорікнула мама, коли Наталка повернулася додому.
– Заїхала до Оленки. Ну й живе ж вона тепер… – На радість мами, Наталка детально розповіла про будинок і засмагану серед дощової осені подругу.
– А як туди дісталася? Адже вона тепер у «Золотому Лесі».
Так місцеві називали заможний котеджний район.
– Мене підвіз знайомий, – неохоче відповіла Наталка, жалкуючи, що дала мамі привід для нових розпитувань.
– На весіллі познайомилися? Він із «цих», сподіваюся? Хоча б номер телефону йому дала?
– Так, мам,Наталка глянула у вікно, де Сашко сміявся, катаючи коляску, і зрозуміла, що найбільше щастя – бути вільною й любити без страху.
