Моя доля видалася важкою з самого дитинства. Маму я свою майже не пам’ятаю. Коли мені було 5 років, її не стало. Нещасний випадок на виробництві. Оскільки в нас більше не було родичів, мене забрали до дитячого будинку…
Життя в дитячому будинку мене загартувало.Але я все одно уві сні бачила свою маму, таку ніжну та рідну. Ще з дитинства я полюбляла шити, тому вирішила стати швачкою. А що? Робота завжди є, голодною ніколи не буду. Тому після коледжу я працювала у швейній майстерні, а жила в маленькій кімнаті в комуналці.
Працювала я багато, бо хазяйка брала багато замовлень, тому додому приходила тільки переночувати. Все відкладала гроші, щоб зняти собі краще житло.
Одного разу я прийшла з роботи і побачила зламані двері у себе в кімнаті. Все було перевернуто догори дригом. Природно, всі мої заощадження зникли. Винних я так і не знайшла, сусіди зробили вигляд, що нічого не знають. У мене увірвався терпець, і я сказала їм, що якщо не повернуть мої гроші, то я буду змушена звернутися в поліцію.
-Ти що, коза, як ти посміла таке про нас подумати? Ану йди геть звідси, ми порядні люди. Звинувачуєш чесну порядну родину у крадіжці? – репетувала моя сусідка Лариса, ледь тримаючись на ногах.
А її чоловік поліз до мене з кулаками. Я так злякалася за своє життя,що вибігла на вулицю. Встигла схопити тільки сумку з документами і куртку.
Майже дві години я блукала вулицями, все думала, як бути далі. Мені було так самотньо. Я сіла на лавку у парку, почав моросити дрібний дощ. Я гірко заплакала. Не розуміла, куди подітися цього пізнього осіннього вечора.
-Дитинко, ти чого плачеш? – запитала у мене якась чужа бабуся.
Вона займалася скандинавською ходою. Подивившись на неї, я ще більше розридалася. Жінка сіла біля мене, і погладила мене по спині, заспокоїла. Я відчула душевне тепло, яке виходило від неї. Не знаю чому, але я розповіла їй все про своє життя.
Ми довго говорили. За такий короткий проміжок часу Галина Вікторівна стала такою рідною для мене.
Іринко, а ходімо до мене додому. В мене борщ з пампушками вдома. Я тебе напою смачним ароматним чаєм з пирогом, а вранці вирішимо, що тобі робити далі, – сказала бабуся і взяла мене під руку. Я слухняно пішла за нею, відчуваючи в цій жінці споріднену душу.
Наступного дня Галина Вікторівна повела мене до свого колишнього учня. Він працював у поліції, і пообіцяв мені допомогти. Ввечері я повернулася у своє помешкання. Мій тверезий сусід Степан вже вставив новий замок, віддав весь комплект ключів. Він слізно вибачився переді мною і пообіцяв повернути мені зниклі гроші, як тільки отримає зарплату.
Ми стали спілкуватися з Галиною Вікторівною. Я часто приходила до неї в гості, ми багато говорили. Вона завжди виглядала мене біля вікна. Вона була так само самотня, як і я. Чоловіка її не стало 10 років тому. Дітей їм Бог не дав. Ми прив’язалися один до одного, я поспішала з роботи до неї, знаючи, що мене чекають і я комусь потрібна.
Одного дня я прийшла провідати Галину вікторівну, і дізналася від її сусідки, що вона потрапила до лікарні.
Я пішла провідати дорогу моєму серцю людину.
В мене сьогодні вночі стався гіпертонічний криз і навіть не було кому подати мені склянку води! Іринко, переїжджай до мене жити,-сказала Галина Вікторівна.
Бабуся давно запрошувала мене переїхати до неї жити, адже вона жила одна у великій, просторій квартирі. Я відмовлялася, мені було не зручно, я розуміла, що старенька мене просто шкодує.
Галину Вікторівну виписали з лікарні, і я переїхала до неї жити. Через місяць бабуся потягла мене до нотаріуса і переоформила на мене свою квартиру .
– У мене нікого крім тебе немає Іринко, ти мені як онука, все одно все дістанеться державі. А так, я буду спокійна за тебе і в тебе буде власне житло.
Одного зимового дня ми пішли прогулятися з бабусею. Тільки вийшли на вулицю, як Галина Вікторівна послизнулася і впала.Розгубившись, я не могла зрозуміти, що мені робити. Самостійно допомогти бабусі я не могла. Раптом, один з сусідів відкрив двері і запитав, що у мене сталося. Порядний сусід викликав швидку і вийшов допомогти мені з бабусею. Як виявилося, Галина Вікторівна зламала ногу. Їй наклали гіпс. Наш новий знайомий Артем запропонував нам свою допомогу. Він приїхав на машині, і відвіз нас з бабусею додому. А наступні дні бабусиного домашнього режиму він декілька разів приходив її провідати.
-Іринко, хороший хлопець, цей Артем. Ти уважно придивися до нього. Ти думаєш він мене приходить уважити. То він тебе побачити приходить.
Я почервоніла, але нічого не сказала. Артем теж мені подобався, напевно, я закохалася в нього, як тільки побачила. Бабуся моя швидко йшла на поправку. Незабаром їй зняли гіпс, але ходити тепер їй доводилося з паличкою. Якось я прийшла з роботи і побачила, що Галина Вікторівна поводиться дивно. Жінка дивилася на мене загадково, а потім сказала:
-Тут Артем до нас прийшов. Вислухай його, будь ласка.
-Іринко, я давно тебе кохаю. Красиво говорити не вмію. Я хочу, щоб ти стала моєю дружиною. Обіцяю зробити тебе щасливою.
Я розгубившись від несподіванки глянула на Галину Вікторівну. Бабуся сиділа зі сльозами на очах і не витримавши моєї паузи, прошепотіла:
– Погоджуйся!
Я погодилася, і жодного дня не пошкодувала про це. Ще рік тому я боялася мріяти про таку розкіш як кохання, родина, теплота сімейних стосунків…Дякую, тобі Боже за все…
