Звуть мене Зінаїда. Мені нещодавно виповнилося п’ятдесят п’ять років. У мене є донька і троє неповнолітніх онуків. Внучка Оленка ходить до школи у восьмий клас. Меншим онукам – три і шість років.
Я завжди вважала себе хорошою бабусею. Однак Ліна, дочка моя, так не думає. Нещодавно у нас з нею був скандал, бо я сказала, що не можу сидіти з онуками.
Моя доля завжди складалась нелегко. Я рано залишилася без батьків. Вийшла заміж у сімнадцять років за сільського хлопця. З того часу і почалося: господарство, робота на фермі, городи. Доньку та сина теж рано народила. Лишень тоді двадцять стукнуло. Жертвувала собою заради сім’ї: зайвого шматка не з’їла, постійно працювала, дітей гляділа, недоноски носила.
Зараз у мене чоловік зліг після інсульту. Я забрала його з лікарні та доглядаю, бо він не може себе самостійно обходити. У мене сил не вистачає. Бо є ще господарство на мені: кури, індики та свині.
Ліна часто привозить до мене онуків. Вона ніде не працює, але говорить, що дуже стомлюється. Я не розумію: від чого? Ні вона, ні зять мені не допомагають. А моєї допомоги вимагають. Привезуть онуків і залишають на тиждень чи два.
Коли чоловік ще був здоровим, я залюбки з онуками сиділа. Донька у той час працювала або з подружками розважалася. Але зараз й у мене здоров’я погіршилося. Нерідко тиск підіймається. Голова болить так, що й робити нічого не можу. Та доводиться, бо більше нікому. Нап’юся ліків – і працювати.
Було б легше, аби господарства позбулася та городів. Але як тоді? Діти у місті живуть, а ми їм продуктами завжди допомагаємо: і синові, і доньці. Син взагалі живе далеко. Та як приїжджає, то хочеться йому якісь закрутки хоч дати. Домашнє ж таки.
Ноги теж болять у мене. За онучатами вже й не набігаюся. Добре, що онучка старшенька допомагає з ними. Хоча вона сама ще ж дитина.
Останній раз онуки були у мене майже місяць на канікулах. А потім донька зателефонувала і повідомила, що привезе онучат, бо вони з зятем збираються їхати на відпочинок. А з дітьми не хочуть, бо то не відпустка буде вже.
Я набралася сміливості і сказала Ліні, що втомилася, тому хай онуків не везе до мене. Донька розгнівалася дуже. Вона звинуватила мене у тому, що я погана бабуся. Як же так? Я завжди з онуками була, поки вона просто гуляла, хоча роботи у мене багато.
Чому донька з зятем не можуть на час свого відпочинку відправити онуків до сватів? Вони ж у місті живуть на сусідньому районі. Чому весь час спихають онуків тільки до мене? Діти мене, звичайно, дуже люблять. І я їх теж обожнюю. Та мені здається, що донька з зятем геть на голову вже вилізли.
Вони не розуміють, що мені треба теж інколи відпочивати, про здоров’я своє подбати, бо зляжу, як чоловік. Дорікала Ліну:
– Ви хоч би раз приїхали та щось допомогли…
А вона:
– Розумієш, у нас справ багато!
А я виходить, що гуляю? Сама тягну господарство та їхніх трьох дітей. Вони їздять на відпочинок, а я без сил падаю тут! Вибачте, добрі люди, що скаржуся, та вже накипіло!
Дуже хочу, щоб донька нарешті зрозуміла мене. Чому вона лише користується моєю любов’ю та добротою? Не думаю, що я погана бабуся. Хотілося б почути поради стосовно цієї ситуації. Як пояснити доньці? Вона мене й слухати не хоче навіть. Говорить, що помириться, якщо я онуків заберу, щоб вона на відпочинок поїхали.
