В молодості я зробила помилку. Хлопець, з яким я планувала майбутнє, поїхав на службу. Поки його не було, я відчувала самотність. Ніяк не могла позбутися того почуття. Я зрадила своєму хлопцю з його найкращим другом. Наш роман тривав не довго. Я завагітніла, а він покинув мене.
Хлопець повернувся з армії. Він чекав на зустріч зі мною. Я боялася. Живіт виріс. Я носила дитину від іншого хлопця. Хлопець не міг мені пробачити. Він не хотів мене бачити. Уникав будь-якого спілкування зі мною впродовж півроку.
Пологи пройшли добре, але я відчувала емоційне спустошення. Потрібно радіти. Тепер в моєму житті з*явилася маленька людина, за яку я несу відповідальність. Зібратися ніяк не могла. В мене все валилося з рук. Медсестри допомагали мені з годуванням дитини. Вони терпеливо пояснювали мені одне і те ж.
Після виписки, я поїхала до мами. Там на мене чекав сюрприз. Приїхав мій хлопець. Він одразу зробив мені пропозицію. Його мама серйозно поговорила з ним. Вона переконала мого чоловіка пробачити мене і взяти заміж. Дитину ростити, як свою.
Прожили ми разом цілих десять років. Шлюб не був простим. Чоловік ніяк не міг пробачити мені, хоча намагався. Під час кожної сварки, він згадував мою зраду. Я чесно намагалася бути ідеальною дружиною. Сором та відчуття провини зжерали мене.
Мене підтримувала свекруха. Вона намагалася примирити нас. Ця свята жінка ніколи не розпаляла наші сварки. Тамара Ігнатівна старалася скріпити наш шлюб. Вона любила мою доньку, як рідну внучку. Проводила з нею увесь вільний час. Я відчувала від неї безліч тепла та підтримки. Ця людина ставилася до мене краще, ніж чоловік.
Через десять років шлюбу, чоловік зрадив мені. Він ніяк не приховував свою пасію. Сам прийшов і зізнався. Назвав свій вчинок «актом психотерапії». Він ніяк не міг пробачити мене. Постійно думав про мій вчинок. Десять років чоловік наважувався на зраду. Нарешті йому вдалося. Він стверджував, що тепер ми зможемо жити по новому.
На жаль, тепер його пробачити не могла я. Здавалося, ми не раз обговорювали мою зраду. Я тисячу разів вибачилася. З тих пір, не підпускала до себе жодного чоловіка. Старалася заради сім*ї. Минуле повинно залишатися в минулому.
Ми розлучилися. Я ніяк не могла оговтатися. Здавалося, мої помилки минулого будуть переслідувати мене все життя. Я ніколи не зможу створити справжню сім*ї. Мені завжди буде соромно та боляче.
Свекруха всіляко підтримувала мене. Вона постійно дзвонила. Я могла розповісти їй усе. Свекруха часто приходила в гості. Вона сиділа з донькою, поки я бігала на співбесіду. Свекруха організувала мій День народження, на який я не мала кошт.
Через два роки, після розлучення, колишній знайшов нову жінку. Він активно будував з нею стосунки. Весілля зіграли швидко. Вони взяли іпотеку. Планували народження спільної дитини. Свекруха ніяк не могла прийняти нову невістку. Вона нічого мені не говорила про життя молодих. Намагалася всіляко уникати цієї теми.
В свекрухи з*явився онук. Вона не мала бажання з ним сидіти. Син ображався на маму. Вимагав любити дитину так сам, як вона любить мою – нерідну їм – доньку. Мене образило таке формулювання. Свекруха втішила мене. Сказала, що моя дочка її кохана внучка. Вона все життя буде нами опікуватися. Їй байдуже на думку сина.
Свекруху я люблю і шаную, тому боялася говорити їй про мого нового чоловіка. Безпідставно, як виявилося. Свекруха зраділа за мене.
Нарешті ти будеш щасливою. – Сказала вона, зі сльозами на очах.
Наше весілля було скромним. Я покликала свекруху і подругу. З боку чоловіка був батько та дідусь. Моя донечка плескала в долоні гучніше за інших гостей. Свекруха плакала крокодиловими слізьми, коли побачила мене у весільній сукні. Я не знаю, за що мені Господь послав таку чудову жінку. Вона піклується про мене, наче рідна мати. Любить безмежно, хоча припустилася великої помилки. Я вдячна їй за все. Вона найближча людина в моєму житті.
