Донька на сносях, а в неї в голові — салони та вечірки. Наче й не дитину має народжувати…
Оксана Степанівна сиділа в кухні й дивилася у вікно, за яким починав сипати перший грудневий сніг. Серце боліло не від зими чи морозу, а від тривоги — за доньку, за онука, за завтрашній день. Марічка, її єдина дитина, носила під серцем дитинку. Вже тридцять восьмий тиждень — ось-ось пологи. А в неї самій думки — не про пелюшки та колиску, не про молоко й безсонні ночі. У неї в голові — манікюри, масажі, фотосесії, кав’ярні з подружками й відпустка на святкові дні.
Оксана Степанівна не могла в це повірити. Як так? Де материнський інстинкт? Де те внутрішнє тривожне почуття, яке прокидається навіть у кішок, коли вони готуються стати матір’ю? Де турбота, хвилювання, страх нарешті? Але в Марічки — лише список салонів краси й розклад, у який вона внесла… бабусю. Тобто себе. Саме їй доведеться сидіти з немовлям, поки молода мама «приводитиме себе до ладу».
— Мам, ти ж все одно поки вільна. Посиди з дитиною, я швидко забіжу на зачіску й нігті. Ну я ж маю бути гарною, не у халаті ж фоткатися з дитинкою!
Оксана Степанівна тоді ледь не поперхнулася. Доню, ти кого збираєшся народжувати — дитину чи атрибут для Інстаграму?
Марічка заміжня вже шість років. Побралися ще в університеті. Чоловік у неї хороший, спокійний, чемний. Робота є, квартиру в іпотеку взяли за допомогою батьків. Довго не поспішали з дітьми, все кар’єру будували, на ноги ставали. І ось — нарешті довгоочікувана вагітність. Бабусі, звісно, скакали від радості. Але виявилося, що майбутня мама підійшла до цього свята життя зовсім інакше.
Спочатку Оксана Степанівна гадала — ну, може, у неї просто такий період. Може, боїться, хвилюється — от і ховається за жартами. Але все стало зрозуміло, коли одного разу вона побачила, як донька годинами переглядає сайти з пошуком няні… для новонародженого! Дитини ще на світі немає, а мати вже шукає, кому б її передати.
— Марічко, ти при своєму розумі? Яка няня? З грудничком мати сама має бути! Налагодити режим, годування, прив’язаність! Це ж не кошеня, якому корму насипав — і добре!
— Мам, ти просто відстала від життя. У Європі всі з нянею з народження. Мати — це не рабиня. Я теж людина, хочу пожити. Ну подумаєш, слинг — і поїхали. Зараз усюди з малюками ходять, життя не закінчується!
Від цих слів у Оксани Степанівни все всередині обірвалося. У її молодості народжували рано — у вісімнадцять, у двадцять. Але ніхто не думав, що це заважає життю. Навпаки — це і було життя. Ночами не спали, з роботи бігли до дитини, на останні гроші купували суміші й дитяче мило. Не було ніяких Інстаграмів, не було фотосесій у пологовому. Були любов, страх, відповідальність. І щастя — справжнє, не постановочне. А тут…
Усі дитячі речі купували лише тому, що наполягла Оксана Степанівна. Вона з чоловіковою матір’ю тягали Марічку по магазинах, вибирали коляску, ліжечко, сорочечки. Марічка, звісно, погоджувалася, але байдуже — щоб тільки від неї відчепилися. Все прали, прасували, складали — і робили це бабусі. А донька… мріяла про святковий відпочинок.
— Ми з подружками гадали, якщо все добре, то першого числа виберемося хоча б до ресторану? Ну я ж тепер не у в’язниці!
Оксана Степанівна тоді вже не витримала. Сказала доньці все — прямо, без обережностей. Що так не поводяться. Що материнство — це не похід по магазинам, а велика відповідальність. Що немовля — не іграшка. Що не можна мріяти про фотосесії, поки не пройшли пологи і не почалися безсонні ночі, кольІ Оксана Степанівна молилася, щоб коли її донька вперше притисне до грудей свою дитину, у її серці прокинулась та сама безмежна любов, що колись охопила і саму Оксану.
