В очікуванні зустрічі
Вересень видався теплий, сухий, сонячний. Низьке осіннє сонце засліплювало, особливо перед вечором. Роман опустив сонцезахисний козирок. Він високий, тому козир його рятував, а от Даринка…
Скільки разів пропонував їй залишити машину біля дому. Відвіз би сам на роботу, забрав увечері. Тільки графік у них не збігався.
“Мені, звісно, приємно, що турбуєшся. Але я їзджу акуратно, сам знаєш. Без машини не можу,” — говорила Даринка і притискалася до нього.
“Добре, тільки пообіцяй носити сонцезахисні окуляри. Наступного тижня почнуться дощі, похолоднішає. Хоча, дощ із калюжами — теж не найкраща альтернатива,” — відповідав Роман.
“Який же ти добрий. Усе буде добре. Обіцяю,” — поважно пообіцяла вона.
Роман припаркувався біля дому й звично глянув на вікна квартири на третьому поверсі. Сонце відбивалося у шибках — не розібрати, чи спущені жалюзі. Якщо ні — у квартирі спекотно, за години роботи вона нагрілася неможливо.
Машини Даринки не було. Дивно — не подзвонила, не попередила, що затримається. Роман перевірив телефон — жодних пропущених дзвінків чи смс. Вона закінчувала роботу раніше за нього. Зазвичай до його повернення встигала приготувати вечерю.
Він засунув телефон у кишеню, замкнув авто й увійшов у під’їзд.
***
Познайомились вони півтора роки тому. Роман їхав із роботи й побачив біля дороги машину з відчиненими дверима, а поруч — тендітну збентежену дівчину. Відразу зрозумів — проколота шина. Зупинився, запропонував допомогу. Так і стали зустрічатися.
Даринка жила на орендованій квартирі. Тендітна, невелика, горда й незалежна. Поруч із нею він почувався сильним. Хотів її захищати, а вона сердилася, вважаючи себе дорослою. Незабаром він запропонував їй переїхати. Навіщо платити за оренду, якщо вона й так ночує в нього?
Його холостяцьку “барліг” Даринка перетворила на затишний дім. З’явилися пледы, подушки, світільники. У повітрі закружляли запахи випічки та ванилі. Вже не просто однокімнатна квартира, а справжнє гніздо.
Одного разу вона принесла з вулиці брудного цуценя. Він ховався від дощу під кущем біля під’їзду.
“Дарино, навіщо?” — сердився Роман. Він не любив ні собак, ні котів.
“Романе, подивись, який він милий! Він замерзне тут. Я його вимию, відведу до лікаря. Не хвилюйся, сама доглядатиму,” — вона притиснула тремтячого цуценя до грудей.
“Ти ж знаєш, я не люблю тварин. У клініці й залишиш,” — дозволив він.
Даринка глянула так, що він зрозумів — якщо буде наполягати, вона піде разом із ним. А цього він не міг допустити. Роман закохався. Не чув ні до кого такого, як до цієї тендітної дівчини.
Цуценяти вона дала гучне ім’я — Рекс. І той, начебто, погодився — підняв морду, насторожив висіючі вуха.
“Дивись, йому подобається!” — раділа Даринка.
“Рексе!” — покликав Роман, але пес навіть не повернув голови.
За півроку Рекс перетворився на справжнього пса — середнього розміру, з рудуватою шерстю. Породи в ньому було багато, але один із предків точно був ретривером.
Хоча Роман і гладив його, справжнім господарем Рекс визнавав Даринку. Ходив за нею услід, ігноруючи команди Романа. Той навіть трохи ревнував.
Так вони й жили втрьох. Романа все влаштовувало. Навіть з Рексом змирився. Про дітей не думав — колись будуть, а поки їм добре.
***
Ще на сходах Роман почув виття й гавкіт Рекса. Відчинивши двері, пес промайнув повз нього до сходів.
Роман зітхнув, замкнув квартиру й пішов за ним.
“Не поспішай, друже,” — буркнув він.
Зазвичай Рекс чекав, доки його прив’яжуть, але сьогодні він був неспокійний. Вискочивши на вулицю, пес побіг уперед, озираючись, ніби запрошуючи слідувати.
“Іду вже. Куди це ти?”
Рекс різко рвонув і помчав.
“Стій!” — крикнув Роман. — “Куди несешся?”
Пес час від зупинявся, перевіряючи, чи біжить Роман, а потім знову мчав.
Роман зрозумів — не просто так. Так Рекс поспішав лише до Даринки. Поганий присмак змусив його прискоритися. Тривога пса передалася йому.
Вони пробігли парк, де зазвичай гуляли, далі — подвір’ями. Роман задихався. Десь попереду гавкав Рекс. Він рвонувся з останніх сил.
Вискочив на дорогу між невисокими будинками приватного сектору. Рекс стояв на узбіччі й скулив, обнюхуючи землю. Лише підійшовши ближче, Роман побачив уламки скла на асфальті.
Він одразу зрозумів — з Даринкою щось сталося. Чому вона поїхала цією дорогою?
Рекс заскавулив, потім хрипло загавкав. За парканом хлопчина щось майстрував.
“Ей, що тут трапилося?” — запитав Роман.
“Аварія. БачиРоман стояв на мокрому асфальті, слухаючи, як хлопчина розповідає про аварію, і знову усвідомив, що його світ вже ніколи не буде колишнім.
