Ми з чоловіком вирішили, що не хочемо народжувати власних дітей, натомість хочемо взяти дитину з дитячого будинку. Так вже склалось наше бачення життя.
Спершу ми хотіли взяти дитину двох-чотирьох рочків, але коли побачили дев’ятирічного Максимка, то одразу зрозуміли – це наша дитина і більше нічия. Серце підказувало, що ми маємо його забрати до себе та подарувати багато щастя радості та тепла.
Ми полюбили його. Він став для нас рідним сином. Максим довго ще звикав до нової сім’ї, але таки зміг нам довіритись та відкритись. Ми були і є в прекрасних відносинах. Але така подія для наших сусідів стала сенсацією.
Хтось почав розповідати з місцевих пліткарок, що раз Максим з дитячого будинку, то значить він обов’язково кр адій. Чого б йому красти щось, якщо в нього зараз є все і навіть більше? Дурість та й тільки. Немає в людей розуму, то вже його і не отримаєш.
Якось в нашої сусідки зник кіт. Вона почала бити на сполох, адже він був домашнім і на вулиці був лише декілька разів за своє життя. До чиєї квартири сусіди хором прийшли? Правильно! До нашої. Одразу зі звинуваченнями в сторону Максимки. Без доказів та підтверджених фактів.
– Хтось з вас особисто бачив, щоб кота крав мій син? Чули щось про презумпцію невинуватості? Поки його провини не буде доведено, то і точно звинуватити не можна. А тепер скажіть, є хоча б один свідок того, що мій син десь щось в когось вкрав? Що кажете? Ні? Ну то чого прийшли сюди дурниць говорити?
Сусіди розійшлися. Багато було невдоволених, бо як я посміла їм нахамити. А те що вони влаштували мені тут цирк та звинувачують звичайну дитину, в якої життя склалось набагато складніше, ніж в дітей, що народились та ростуть в звичайних сім’ях, то нічого?
Згодом Максимко став жалітись, що сусідка навпроти часто ображає його, погрожуючи зробити так, що його назад заберуть в дитячий будинок, розповідаючи, що скоро він нам надоїсть і ми його назад відвеземо, або кляла його з ніг до голови, обзиваючи найрізноманітнішими словами.
Скільки б я не розпитувала в неї, що відбувається, та не зізнавалась та казала, що не розуміє, про що я говорю. Тому Максимко, напевно, вирішив взяти ситуацію в свої руки та позичив у мене телефон та пішов з ним на вулицю.
Він увімкнув диктофона та до нього хутко прибігла та сама сусідка та стала клясти, лаяти, проклинати та погрожувати моєму сину. Максим постояв, послухав те все, паралельно записавши кожне слово та надіслав запис в спільний чат під’їзду.
Це послухали всі сусіди, через що сусідка особисто прийшла вибачатись. Дуже щиро вибачалась, бо ж тепер вже про неї плітки по будинку та подвір’ю ходили, а не про нашого сина. Більше ніхто не займав ні Максима, ні нас.
Я рада, що в мене такий син. Люблю його всім своїм серцем.
