З випуску вже пройшло десять років. Не встигли й оком кліпнути, як стільки часу пройшло. То лише в школі так було, що час довго тягнувся, особливо коли дивився на годинник в класі на останньому уроці в п’ятницю.
Яна вирішила, що треба цю дату відсвяткувати та зустрітись випускникам після стількох років.
Замовили ресторан, зібрались, приїхали. Всі були раді бачити одне одного, аж раптом в залу зайшов високий статний чоловік. З гарною зачіскою, дорогим костюмом, годинником, обручкою та телефоном. Від нього не можливо було відірвати погляду. Однокласники думали, хто ж це міг бути, аж допоки їхні здогадки не обірвав один з чоловіків:
– Так це ж Діма!
Вражені однокласники не знали, куди їм навіть дивитись тепер, адже кожен пам’ятає, як до Діми ставились колись в школі. Та й важко було в ньому впізнати того тихого хлопчика, що завжди давав списати домашнє завдання, вчився на одні дванадцятки та мовчки терпів всі насмішки.
З ним ніхто не хотів дружити. Навіть спілкуватись, якщо це не стосувалось домашнього завдання. А деякі навіть дражнили його, за окуляри на пів обличчя, одяг, який йому явно був завеликий та його тихість та мовчазністб.
Хлопець добре вчився. Йшов на золоту медаль, але лише з одного предмета отримав дев’ятку в семестрі, яка все зіпсувала.
Проте, як всі побачили, це не повпливадо сильно на нього, тому хлопець досягнув своєї мети – відкрив компанію, в якій працює вже більше ста людей. А його помічниця, хоча скоріше, партнерка, це дружина, з якою вони народили двох чудових дітей – близнючок донечок.
З дітьми їм няня допомагає, бо ж дружина з дому працює, хоча і народила декілька місяців тому. В них є будинок, дві машини, чудовий достаток та щастя.
Діма поїхав скоріше, бо мав ще деякі справи. А однокласниці лікті кусали, що колись не розгледіли в ньому такої перспективи. Однокласники ж заздрили його успіхам. Але одне їх всіх об’єднало – вони зрозуміли, що сильно помилялись, вважаючи Діму невдахою.
