Щоденник, 4 травня 2024 року.
Я вже десять років живу у шлюбі з моєю дружиною Лесею. Мешкаємо ми у двокімнатній квартирі у Києві, ще виплачуємо іпотеку. На те, щоб заводити дітей, поки не наважуємось хочемо спершу стати більш впевненими у завтрашньому дні, наростити капітал, закріпитись. У мене є рідний брат Ігор. Він також одружений. Зі своєю жінкою, Оксаною, вони живуть у однокімнатній хрущовці на Троєщині. Ігор працює на двох роботах, ще й підробляє вечорами, а Оксана не працює зовсім. У них вже троє дітей, і вона зараз знову при надії чекають четверту дитину й уже планують пяту.
Живуть вони на кредитах, навіть на мультиварку кредит брали, холодильник теж у розстрочку. Ми з Лесею часто їм допомагаємо: то гривню лишню дамо, то продуктів підкупимо. Буває, Оксана навіть не соромиться не попросить, а прямо вимагає. Приходиться ставити її на місце, відмовляти, хоч вони з Ігорем після цього і ображаються. Але проходить пару тижнів, вони знову з якимось проханням.
Нещодавно Оксана видала таке: У вас із Лесею дітей немає, а у нас вже четверо буде вам треба свою квартиру нам віддати!
Я взяв паузу від подиву й питаю: А самі куди підете? У вашу однокімнатну тулимося?
Вона, не моргнувши оком, каже: Ні, ми її здамо орендарям. А ви собі шукайте, де жити наймайте квартиру.
Після цього я вже не витримав: Та знаєш що рушай краще до психдиспансеру, а з моєї квартири йди.
Тоді я цю дитину втрачу, і це буде твоя вина! з викликом кинула Оксана й пішла, гучно грюкнувши дверима.
На тому ніч не закінчилась. Тієї ж доби, у третьому місяці вагітності, вона потайки втратила дитину.
А під ранок десь о другій годині ночі приперся Ігор розбудив нас гаданням і докорами. Чоловік мій одразу вгамував його, питає: Що, сталося? Я все розповів. Мій дружина не розгубився: кілька разів охолодив Ігоря під краном із холодною водою і виставив за двері.
З того часу в мене більше нема брата. Життя навчило цінувати себе і свої межі навіть коли йдеться про рідню.
