Ми з дружиною одружилися і жили у злагоді. Все у нас було добре, проте ми ніяк не могли стати батьками. Тоді ми були ще молодими та не дуже приймалося цим питанням. Тож вирішили пожити для себе.
Згодом дружина припустила, що для того, щоб скоріше зачати дитину, ми маємо для неї облаштувати простір. Наші батьки склалися грошима і допомогли придбати для нас окреме житло. Ми почали робити ремонт у своєму будинку. Як кажуть: “ремонт легко почати, але важко закінчити”. На це діло у нас пішло дуже багато часу та грошей.
Щотижня ми витрачали дуже великі суми, рахувати навіть не встигали. Дружина мала рацію через дев’ять місяців у нас народилася донечка Надійка.
Коли ще дружина була на восьмому місяці вагітності ми з нею сходили до магазину, щоб подивилися коляску та ліжечко для нашого нашої донечки.
Після народження дитини дружина зателефонувала мені та дала команду це все придбати. Теща наче відчувала, що ми збираємося йти за ліжком та коляскою. Валентина Йосипівна вирішила втрутитися, зателефонувала до мене та сказала, щоб нічого не купували тому, що у них є ліжечко, яке залишилось від моєї дружини. Крім того, у них був ще й візочок. Теща сказали, що це все віддасть нам, мовляв, навіщо витрачати гроші якщо і так все є. Я погодився тому, що не хотів сперечатися з тещею.
Коли дружина повернулася додому, то дуже сильно розлютилася. Вирішила це все викинути, вона дуже сильно посварилася зі своєю мамою, Валентина Йосипівна пішла гучно гримнувши дверима. В той же день ми придбали нові речі, як і планували. Теща з того часу перестала втручатися в наше життя. Надіюсь вона все зрозуміла.
