Я завжди дивувалася своїм подругам, які вийшли заміж. Живуть мирно, потім сваряться, згодом тікають до своєї мами. Коли чоловік приходить по них з проханням повернутися додому, збираються і йдуть назад. Валентині, подрузі я так і сказала, якщо його провина, навіщо прощаєш. А вона мені у відповідь:
– Вийдеш заміж, навчишся прощати.
Я не повірила їй. Та я, та ніколи.
Коли нарешті вийшла заміж, з чоловіком жили добре. Він мене розумів, я його також. Все складалося добре. Через рік народився син, від якого не відходили обоє. Взаєморозуміння між нами викликала заздрість у наших спільних знайомих. Та ми на те не звертали уваги. Перший дзвіночок пролунав, коли до мене прийшла подруга. Вона очей не зводила з мого Ярослава. А він, неначе не помічав тих поглядів, сидів розмовляв. Коли я вийшла за чаєм, оглянулася, подруга тримала мого чоловіка за руку, і йому те подобалося.
Я не стерпіла, вказала подрузі на двері. А з чоловіком була серйозна розмова. Але він вважав, що нічого не сталося, і я даремно затіяла сварку. Виявляється, ще й винувата я. Зранку, коли чоловік пішов на роботу, я вдягла сина і пішла до мами. Сказала їй, що назад не повернуся. Та від мами такого не чекала:
– Доню ти вийшла заміж. Що між вами відбувається, повинні розбиратися вдвох. Те що ти прийшла до мене, не значить, що між вами все скінчилося. Подумай, як добре вам удвох було, поки не прийшла та подруга. Та й чоловік не зробив нічого такого за що його сварити. Тому йди додому, а до мене більше не приходь з такого приводу. Зрозуміла? І не за таке прощають, а в тебе просто гра уяви.
Увечері прийшов Ярослав, і ми всі разом пішли додому.
