Олеся мила посуд на кухні, коли туди зайшов Іван. Перед цим він вимкнув світло.
Ще досить світло. Ти не бачиш? Навіщо марнувати електроенергію, буркнув Іван.
Я хотіла пральну машинку ввімкнути, спокійно відповіла Олеся.
Пральну включиш вночі, сухо кинув Іван. Коли тариф менший. І воду так сильно не вмикай. Занадто вже витрачаєш, Олеся. Зовсім бездумно! Хіба ти не розумієш, що гроші наші просто в каналізацію летять?
Іван зменшив напір води. Олеся з сумом подивилася на чоловіка, повністю перекрутила кран і витерла руки рушником. Сіла за стіл.
Іване, ти колись дивився на себе з боку? запитала вона.
Я щоразу на себе дивлюсь, різко відповів Іван.
І що бачиш у собі? уточнила Олеся.
Як у чоловікові? прищурився Іван.
Як у чоловікові та батькові.
Чоловік як чоловік, батько як батько, ледь знизав плечима Іван. Звичайний, як усі. Що ти причепилася?
То ти вважаєш, що всі чоловіки й батьки такі, як ти? не вгамувалася Олеся.
Що ти хочеш? підвищив голос Іван. Посваритися?
Олеся зрозуміла, що відступати вже ніде, і цю розмову треба продовжувати поки нарешті до чоловіка не дійде, що так жити далі неможливо.
Знаєш, Іване, чому ти досі зі мною? запитала вона.
А чому я маю від тебе йти? єхидно перепитав Іван.
Та хоча б тому, що не любиш мене, спокійно промовила Олеся. І дітей наших ти не любиш.
Іван хотів уже щось сказати, але Олеся не дала:
І не сперечайся це правда. Ти взагалі нікого не любиш. І сперечатися зараз ми не будемо, щоб не марнувати час. Я хочу сказати тобі дещо інше. Чому ти досі не полишив мене й дітей.
І чому? напружено запитав Іван.
Через свою скупість, сумно сказала Олеся. Через свою надмірну жадібність. Бо ти настільки боїшся втратити гроші, що розлучення тобі здається катастрофою. Скільки ми разом вже? Пятнадцять років? І чого досягли разом за ці роки? Окрім того, що одружилися і виховуємо дітей. Які ще наші здобутки?
Попереду все життя, невпевнено вставив Іван.
Не все, Іване. Лишається решта. За ці пятнадцять років ми з тобою жодного разу навіть на море не їздили. Я вже мовчу про закордон Але навіть по Україні жодної подорожі. Відпустки завжди вдома, на квартирі твоєї мами. За грибами навіть не виїжджали. Все бо це дорого.
Бо ми накопичуємо гроші, сказав Іван. Для майбутнього.
Ми? здивовано перепитала Олеся. Може, то ти для себе копиш?
Я ж для вас стараюся, виправдовувався Іван.
Для нас? Для мене і дітей? Чи ти щомісяця кладеш наші спільні гроші на рахунок для родини пятнадцять років?
А для кого ж іще? образився Іван. Завдяки мені знаєш скільки грошей вже накопичилось?
У нас? знову перепитала Олеся. Скоріше у тебе, але ж не у нас. Може, я чогось не розумію. Давай перевіримо. Дай грошей, я хочу купити новий одяг дітям та собі. Бо я вже пятнадцять років доношую речі, в яких йшла під вінець і те, що мені дружина твого старшого брата передає. І діти все після своїх двоюрідних братів. І головне! Я зніму квартиру для нас і дітей, бо втомилася жити у тещиній хаті.
Мама дала нам дві кімнати, буркнув Іван. Тобі на неї гріх нарікати. А новий одяг дітям Навіщо витрачатися? Коли речі від братових уже давно переросли і їх цілком вистачає.
А я? Чию одежу я мушу носити? Дружини твого брата? підняла очі Олеся.
Тобі навіщо чепуритися? скривився Іван. Тобі вже 35. Мати двох дітей, пора думати про щось інше.
А саме про що? ледве стримуючи сльози, спитала Олеся.
Про сенс життя, помпезно відповів Іван. Про те, що є речі набагато важливіші за одяг і квартири. Про вічне, про духовний розвиток.
О, тепер зрозуміло, сказала Олеся. Ось чому ти тримаєш всі гроші на твоєму рахунку і нічого нам не даєш для високих цілей, для нашого духовного зростання?
Тобі не можна довірити гроші, крикнув Іван. Ви все одразу спустите! А що робити, якщо раптом біда? На що житимемо?
Гаразд, тоді скажи: коли врешті почнемо так жити? Чи не бачиш, що вже зараз ми живемо так, наче твоя біда вже настала?
Іван мовчав, дивлячись на Олесю похмуро.
Ти економиш навіть на милі та серветках, продовжувала Олеся. Ти навіть мило з заводу принесеш, яке там видають на руки.
Гривня гривню береже, зітхнув Іван. Все починається з дрібниць.
То назви приблизно хоча б термін! Скільки ще чекати? Десять років? Пятнадцять? Двадцять? Мені вже тридцять пять, а все не час? А може сорок? Можливо, сорок це вже дорослий вік і можна дозволити собі нові чоботи?
Іван мовчав.
Може, пятдесят? Ну, в пятдесят уже не страшно, можна витратитися на каву з кондитером? Чи ще рано?
Іван мовчав.
Шістдесят? Зараз швидко все промайне І грошей на рахунку буде вже гора, а щастя лише обіцянки.
Іван мовчав.
Знаєш, Іване, закололо Олеся, я раптом подумала: а раптом ми до шістдесяти не доживемо? Їмо дешеву їжу, яку можна їсти лише у великих кількостях і звідси всі хвороби. І настрій завжди поганий. Ти помічав, як рідко ми усміхаємось? З таким настроєм довго не проживеш
Якщо піти від мами, добре харчуватися тоді не зможемо накопичувати, похмуро кинув Іван.
Так, саме тому я від тебе йду, спокійно сказала Олеся. Я більше не хочу збирати гроші заради самого накопичення. Тобі це важливо, а мені ні.
А як ти жити зможеш? розгубився Іван.
Проживу, знизала плечима Олеся. Зніму житло для себе і дітей. На зарплату вистачить і на їжу, і на одяг. Головне, мені не треба буде постійно слухати лекції про економію. Я зможу прати вдень, а не вночі. Не переживатиму, якщо світло десь лишу. І нарешті куплю туалетний папір, який дійсно хочу. А на столі завжди стоятимуть паперові серветки. В магазині купуватиму, що треба без очікування знижок.
Ти ж нічого не зможеш відкладати! занепокоївся Іван.
Ще й як зможу, посміхнулася Олеся. Твої аліменти на двох дітей і буду відкладати. Хоча ні, не буду нічого відкладати. Буду витрачати все до копійки і жити між зарплатами. А на вихідних приводитиму до тебе і мами дітей економія! А я в цей час у театр, ресторан, на виставки. Влітку поїду до Чорного моря. Ще не вирішила куди саме, але обовязково вирішу, коли звільнюся від тебе.
В Івана потемніло в очах йому стало лячно. Страшно не за Олесю чи дітей. За себе. Швидко порахував в голові скільки в нього залишиться після аліментів і мінімальних витрат. Найбільше ж його мучило те, що гроші, які Олеся витрачатиме на поїздки, це будуть саме його гроші.
Я тобі головного ще не сказала, продовжила Олеся. Той рахунок, на якому всі наші гроші, ми поділимо.
Як це поділимо?
Поровну, спокійно відповіла Олеся. І ці гроші я теж витрачу на себе і дітей. Скільки ж там, цікаво, накопичилось за 15 років? Чималенька сума. Я не буду збирати на життя. Я просто житиму.
Іван лише губами ворушив і не міг нічого сказати. Боязнь паралізувала думки й слова.
І знаєш, Іване, яка в мене є мрія? лагідно сказала Олеся. Я мрію, щоб коли прийде мій час йти з цього світу, на моєму рахунку не залишилось жодної копійки. Тоді я знатиму: все, що мала, витратила на своє справжнє життя.
Через два місяці Іван та Олеся розлучилися.
Бо життя це не накопичення грошей чи постійна економія, а вміння цінувати кожен день, радість поруч з рідними, подорожі, нові враження і прості щасливі моменти. Не варто жити лише на потім, адже справжнє життя вже сьогодні.
