Ціна щастя
Денис лежав на дивані, закривши очі й прислухаючись до звуків у квартирі й за вікном. Крізь склопакети з вулиці долітали приглушені гудки машин, сирени поліції чи швидкої. У сусідній квартирі сварилися, десь дзвонив телефон, хлопнули двері…
Колись він любив так лежати й угадувати: у якій квартирі дивляться телебачення, а в якій лаються, на якому поверсі зупиниться ліфт…
— Знову мрієш? А уроки зробив?..
Денис міг би присягнути, що йому не причулося. Він почув голос мами — далекий, але живий. Він здригнувся й відкрив очі. Кімната пуста, двері в коридор відчинені. І якби зараз звідти, з темряви, вийшла мама, він би не здивувався, а зрадів. Але мама вже ніколи не зайде до кімнати. Вона померла тиждень тому. А її голос — це фантомний біль.
Денис сів і, опустивши ноги на підлогу, відчув під ступнями м’який ворс килима. «Я зійду з розуму, якщо залишуся тут. Треба було брати квиток наступного дня після похорону, в крайньому разі — через два», — подумав він. Він уперся ліктями в коліна, обхопив голову руками й почав колихатися.
Раптовий дзвінок змусив його здригнутися, лікоть зісковзнув з коліна, а голова ринула вниз. Денис підвівся, узяв із столу телефон, навіть не глянувши на екран. Погляд уперся у листок: «Сину, рідний мій!..»
— Денис, це тітка Марина. Як ти? Важко, мабуть, там самому? Може, таки приїдеш до мене?
— Ні, все добре.
Він поклав телефон, склав листа й сховав його у шухляду шафи.
Він не може більше залишатися сам. Вже й голоси почали чутися. Він знову взяв телефон, відкрив список контактів і прокрутив. «Мішко, старий інститутський друг. Ось хто мені потрібен!»
— Мішко, привіт! — сказав Денис, коли почув голос друга.
— Привіт! Щось я не…
— Не впізнаєш? Як швидко ти забув старого друга. Не чекав від тебе такого.
— Стій. Денис?! Ти що, приїхав? — радісно крикнув у вухо Мішко.
— Приїхав, а мене, як бачу, не чекали й забули, — образився Денис.
— Та не забув я тебе, лиха доля. Не чекав — це правда. Ти зараз де?
— Вдома, — посерйознішав Денис.
За тоном друга Михайло одразу зрозумів, що щось трапилося.
— Мама?
— Померла. Тиждень тому поховав. Дев’ять днів уже минуло.
— Мої співчуття. Я бачив її півроку тому. Виглядала погано, схудла. Я навіть не одразу впізнав її. Ще довго тут пробудеш?
— Три дні.
— Приїхати до тебе? Або… краще давай до нас. З розуму, мабуть, там сам зійдеш.
— До нас? — перепитав Денис.
— Так, я ж одружився. На Олені. Уявляєш? Вона тут поруч, передає привіт і тебе кличе. Давай зараз же. Якраз до обіду встигнеш. Так, тільки адресу в мене тепер інша. Квартиру з дружиною в іпотеку взяли.
— Кажи адресу, — діловито промовив Денис.
«Оце так новина! Одружився. Оля ще з першого курса з горіхи з’їдала за Мішком, а він то з Іркою, то з Наталкою крутив…» Денис швидко збирається і викликає таксі.
Дорогою попросив водія зупинитися біля магазину. Купив для них з Мішком коньяк, вина для Олі, коробку цукерок і м’ясну нарізку.
Ліфт чекати не став, пішов сходами на шостий поверх. Останні два дні він не виходив з дому. Було приємно розім’ятися. Проходячи повз квартиру на третьому поверсі, раптом почув якесь підвивання — то дитини, то цуценяти. Зупинився.
— Гей, хто там? — спитав він, притулившись вухом до дверей.
Підвивання припинилося. Денис постояв ще хвилину й уже збирався йти далі, як за дверима знову почулися монотонні звуки.
— Хто там плаче? — спитав Денис.
— Я не плачу, а співаю, — відповів дитячий голосок.
— А чого біля дверей співаєш?
— Маму чекаю.
— А де вона? Ти що, сам? — спитав Денис.
— Мама до бабусі в лікарню поїхала, а мене замкнула. Я хворію.
— Як це замкнула? А скільки тобі років?
— П’ять. А ти хто?
— Я Денис. Ішов повз, почув твою пісню.
— А я Тимусь. Хочеш, розкажу тобі віршик про Діда Мороза?
— Давай, — погодився Денис.
Він слухав і посміхався. У дитинстві сам таке вчив, тільки забув.
— За віршик подарунок належить. Тільки як я тобі його передам? Ти ж запертий. Я зараз до друга на хвилинку зайду й повернуся. Гаразд?
— Який подарунок? Ти Дід Мороз?
— Ні. Чекай, — сказав Денис і пішов далі.
Двері відчинив Мішко і одразу схопив Дениса в обійми.
— Привіт, друже! Скільки літ — ні слуху, ні духу.
— Дай людині роздягнутися, — почувся жіночий голос.
Денис відсторонився й побачив у дверях кімнати Олю. Вона змінилася, поДенис усміхнувся, почуваючи, як щось тепле й легке розливається у грудях — наче сонце пробилося крізь хмари, і тепер він знав, що його життя нарешті почалося.
