**Ціна щастя**
Ярослав лежав на дивані, заплющивши очі і прислухаючись до звуків у квартирі та за вікном. Крізь склопакети з вулиці доносилися приглушені гудки авто, сирени поліції чи швидкої. У сусідній хаті сперечалися, десь дзвонив телефон, хлопнули двері…
Раніше він любив так лежати й угадувати, у якій квартирі дивляться телевізор, а в якій сваряться, на якому поверсі зупиниться ліфт…
— Знов мрієш? А уроки зробив?..
Ярослав міг би присягнутись — то не здалося. Він чітко почув мамин голос, далекий, але живий. Він здригнувся й розплющив очі. Кімната була порожньою, двері у передпокій відчинені. І якби зараз звідти, із темряви, з’явилася мама — він би не здивувався, а зрадів. Але мама більше ніколи не зайде до кімнати. Вона померла тиждень тому. А її голос — це фантомний біль.
Ярослав сів і спустив ноги на підлогу, відчув ступнями м’який ворс килима. «Я зійду з розуму, якщо залишусь тут. Треба було брати квиток назад на наступний день після похорону, в крайньому разі — на другий», — подумав він. Вперся ліктями в коліна, обхопив голову руками й почав гойдатися.
Різкий дзвінок змусив його здригнутися. Лікоть зісковзнув з коліна, голова рвонулася вниз. Ярослав устав, узяв із столу телефон, навіть не глянувши на екран. Погляд упирався у папірець: «Сину, рідний мій!..»
— Ярославе, це тітка Оля. Ти як? Важко, мабуть, там самому? Може, таки до мене приїдеш?
— Ні, усе нормально. — Він відклав телефон, склав листа й сховав у шухляду шафи.
Він не міг більше залишатися сам. Вже й голоси почали здаватися. Взяв телефон, відкрив список контактів і прокрутив. «Тарас, старий інститутський друг. Ось хто мені зараз потрібен!»
— Тарасе, привіт! — сказав Ярослав, почувши голос друга.
— Привіт! Щось я не…
— Не впізнаєш? Швидко ж ти старого друга забув. Не чекав такого від тебе.
— Стій. Ярослав?! Ти що, приїхав? — радісно крикнув Тарас у трубку.
— Приїхав, а мене, бачу, не чекали й забули, — образився Ярослав.
— Та не забув я тебе, чортяка. Не чекав — це правда. Ти де зараз?
— Вдома, — посерйознів Ярослав.
Тарас одразу зрозумів, що щось трапилося.
— Мама?
— Померла. Тиждень тому поховав. Дев’ять днів уже минуло.
— Мої співчуття… Бачив її півроку тому. Виглядала погано, схудла. Я навіть не одразу впізнав. Скільки ще пробудеш тут?
— Три дні.
— Приїхати до тебе? Чи… краще давай до нас. З відуму, мабуть, там сам зходиш.
— До вас? — перепитав Ярослав.
— Так, я ж одружився. На Мар’яні. Уявляєш? Вона тут поруч стоїть, передає привіт і тебе кличе. Давай зараз. Якраз до обіду встигнеш. Так, тільки адреса в мене тепер інша. Квартиру з дружиною в іпотеку взяли.
— Кажи адресу, — ділово сказав Ярослав.
«Оце так. Одружився. Мар’яна з першого курсу по Тарасові сохла, а він то з Наталкою, то з Софійкою крутив, поки я йому очі не відкрив…» Ярослав швидко зібрався і викликав таксі.
По дорозі попросив водія зупинитися біля магазину. Купив їм із Тарасом горілку й вино для Мар’яни, коробку цукерок і нарізку м’яса.
Ліфт чекати не став, пішов сходами на шостий поверх. Останні два дні не виходив з дому. Приємно було розім’ятися. Проходячи повз квартиру на третьому поверсі, раптом почув якесь похнюплення — то дитина, то цуценя. Зупинився.
— Гей, хто там? — спитав він, притулившись до дверей.
Похнюплення стихло. Ярослав постояв і вже хотів іти далі, як за дверима знову почулися одноманітні звуки.
— Хто там плаче? — спитав він.
— Я не плачу, а співаю, — відповів дитячий голосок.
— А чого біля дверей співаєш?
— Маму чекаю.
— А де вона? Ти що, сам? — спитав Ярослав.
— Мама до бабусі у лікарню поїхала, а мене замкнула. Я хворію.
— Як це замкнула? А скільки тобі років?
— П’ять. А ти хто?
— Я Ярослав. Ішов повз, почув твою пісню.
— А я Олежко. Хочеш, тобі віршик про Святого Миколая розкажу?
— Давай, — погодився Ярослав.
Він слухав і посміхався. Сам у дитинстві таке вчив, тільки забув.
— За віршик подарунок належить. Тільки як тобі його передати? Ти ж замкнений. Я зараз до друга на хвилинку зайду й повернусь. Гаразд?
— Який подарунок? Ти Святий Миколай?
— Ні. Чекай, — сказав Ярослав і пішов далі.
Двері відкрив Тарас і одразу схопив Ярослава в обійми.
— Привіт, друже! Скільки літ, скільки зим!
— Дай людині роздягнутися, — почувся жіночий голос.
Ярослав відсторонився й побачив у дверях кімнати Мар’яну. Вона змінилася, розквітла.
— Заходь, ми недавно переїхали, ще не все доделали, — у голосі Тараса відчувалася гордість. Мовляв, дивись і завидуй.
Ярослав оглянувся й— Папочку? — раптом почув схвильований голос Олежка, і Ярослав усміхнувся, розуміючи, що його серце вже ніколи не буде справді самотнім.
