**Щастя, яке знайшло мене**
Денис лежав на дивані, закривши очі й прислухаючись до звуків у квартирі та за вікном. Крізь склопакети лунали приглушені сигнали клаксонів, сирени поліції чи швидкої. У сусідній квартирі сперечалися, десь дзвонив телефон, хлопнули двері…
Раніше він любив так лежати й угадувати, у якій квартирі дивляться телевізор, а де сварилися, на якому поверсі зупиниться ліфт…
— Знову мрієш? А уроки зробив?..
Денис міг би присягнутись, що це не здалося — він почув голос мами, далекий, але живий. Він здригнувся й розплющив очі. Кімната була порожня, двері у передпокій відчинені. І якби зараз звідти, із темряви, вийшла мама, він би не здивувався, а зрадів. Але мама більше ніколи не зайде в цю кімнату. Її не стало тиждень тому. А той голос — фантомний біль.
Денис підвівся, спустив ноги на підлогу, відчув під ступнями м’який ворс килима. «Я зійду з розуму, якщо залишуся тут. Треба було брати квиток на наступний день після похорону, у крайньому разі — на другий», — подумав він. Він уперся ліктями в коліна, обхопив голову руками й почав колихатися.
Гучний дзвінок різко вирвав його із задуми. Лікоть зісковзнув з коліна, голова рвонулася вниз. Денис устав і взяв зі столу телефон, навіть не глянувши на екран. Погляд уперся у папірець: «Сину, рідний мій!..»
— Денисе, це тітка Марина. Як ти? Важко, мабуть, самому? Може, все ж таки до мене приїдеш?
— Ні, усе добре. — Денис поклав телефон, склав листа й сховав у шухляду серванту.
Він не міг більше бути сам. Вже й голоси звучать у голові. Він знову взяв телефон, відкрив список контактів, прокрутив. «Мішко, старий інститутський друг. Ось хто мені потрібен!»
— Мішку, привіт! — сказав Денис, коли почув голос друга.
— Привіт! Щось я не…
— Не пізнаєш? Швидко ж ти забув старого друга. Не очікував від тебе.
— Постривай. Денис?! Ти що, приїхав? — радісно крикнув у вухо Мішко.
— Приїхав, а мене, як бачу, не чекали й забули, — образився Денис.
— Та ні, я тебе не забув, бешкетнику. Не очікував — це правда. Ти зараз де?
— Вдома, — став серйознішим Денис.
За тоном голосу Мішко відразу зрозумів, що щось сталося.
— Мама?
— Померла. Тиждень тому похоронив. Дев’ять днів уже минуло.
— Співчуваю… Бачив її півроку тому. Виглядала погано, схудла. Я навіть не одразу впізнав. Ще довго тут пробудеш?
— Три дні.
— Приїхати до тебе? Або ні, краще давай до нас. З розуму з’їдеш там сам.
— До вас? — перепитав Денис.
— Так, я ж одружився. На Оленці. Уявляєш? Вона тут поруч, передає привіт і теж кличе. Давай зараз же. Якраз до обіду встигнеш. Так, тільки адресу в мене тепер інша. Квартиру з жінкою в іпотеку взяли.
— Кажи адресу, — діловитого сказав Денис.
«Оце так, одружився. Оленка ще з першого курсу без пам’яті була від нього, а він то з Даринкою, то з Юлею крутив, доки я йому очі не відкрив…» Денис швидко зібрався й викликав таксі.
Дорогою попросив водія зупинитися біля магазину. Купив їм з Мішком коньяк, вина для Оленки, коробку цукерок та м’ясну нарізку.
Ліфт чекати не став, пішов сходами на шостий поверх. Останні два дні він не виходив із дому. Приємно було розтягти ноги. Проходячи повз квартиру на третьому поверсі, раптом почув якесь похнюплення — то дитини, то цуценяти. Зупинився.
— Гей, хто там? — спитав він, притулившись до дверей.
Похнюплення стихло. Денис постояв і вже збирався йти далі, коли за дверима знову почулися монотонні звуки.
— Хто там плаче? — спитав Денис.
— Я не плачу, а співаю, — відповів дитячий голосок.
— А чого біля дверей?
— Маму чекаю.
— А де вона? Ти що, сам? — занепокоївся Денис.
— Мама до бабці в лікарню поїхала, а мене замкнула. Я хворію.
— Як це замкнула? А скільки тобі років?
— П’ять. А ти хто?
— Я Денис. Ішов повз, почув твою пісню.
— А я Тімусь. Хочеш, розкажу тобі віршик про Діда Мороза?
— Давай, — погодився Денис.
Денис слухав і посміхався. У дитинстві й сам такі вчив, тільки забув.
— За віршик подарунок належить. Тільки як я тобі його передам? Ти ж замкнений. Я зараз до друга на хвилинку зайду, а потім повернуся. Гаразд?
— Який подарунок? Ти Дід Мороз?
— Ні. Чекай, — сказав Денис і пішов далі.
Двері відчинив Мішко і одразу вхопив Дениса в обійми.
— Привіт, друже! Скільки років, скільки зим.
— Дай чоловікові роздягнутися, — почувся жіночий голос.
Денис відсторонився й побачив у дверях кімнати Оленку. Вона змінилася, загартувала.
— Заходь, ми недавно переїхали, ще не все доробили. — У голосі МішВони разом пили гарячий чай з малиною, а за вікном падав перший сніг, і Денис нарешті відчув, що його життя почалося справді знову.
