Ольга сиділа на кухні, тихенько розмішувачи цукор у чашці з кавою. За вікном гойдалися гілки каштана, чулися дитячі голоси — її молодший син Мишко ганявся по подвір’ю з сусідським хлопчиком Валерком та його кошеням Барсиком. Усе здавалося таким звичним, зрозумілим. Майже ідеальною ілюзією затишної родинної ідилії. Вона й подумати не могла, що за кілька днів її світ перевернеться, розсипавшись на уламки, які потім доведеться збирати усіма силами.
Телефон задзвонив у найменш очікуваний момент. Це був не Віктор — чоловік дзвонив рідко, завжди коротко кидав у трубку: «Затримаюсь», або «Купи щось на вечерю». Це був незнайомий номер, холодний у своїй безликості.
— Агов? — промовила Оля, піднімаючи трубку до вуха.
Голос дівчини з того боку був надто впевненим.
— Ольго? Вітаю. Мене звати Мар’янка. Ми з вами не знайомі… поки що.
Ольга ледь поморщилася. Вона відчула легку насмішку в тоні цієї дівчини. Незнайомі жінки їй просто так не дзвонили.
— Так… Слухаю вас?
— Я дзвоню, щоб ви знали. Ваш чоловік… скажімо так… не зовсім чесний із вами. Ми з Віктором разом уже більше п’яти років.
Чи відреагувала Ольга? Ні. Її обличчя залишилося нерухомим, ніби ті слова стосувалися когось іншого. Ніби вона дивилася кіно — картинка була, але реальність залишалася за екраном. А тим часом голос Мар’янки спокійно продовжував:
— Я довго мовчала, бо, чесно кажучи, мені вас було шкода. Але це вже доходило до абсурду. Він вас давно не кохає. Він з вами зі звички, з жалю.
Жаль. Це слово — ніби голка, яка різко впивається в шкіру. Укол у спогади, у найвразливіше місце — коли вона вже почала помічати, що їхні погляди більше не зустрічаються, а слова у спальні нагадують більше розмову сусідів, ніж подружню бесіду.
— Добре. Чого ви хочете? — запитала вона несподівано твердо.
Мар’янка усміхнулася.
— Давайте зустрінемося. Усе по телефону не розповісти.
Через два дні вони справді зустрілися. Ольга приїхала до кав’ярні на околиці міста — заклад був напівтемним, ідеальним для таких розмов. Мар’янка вже чекала за кутовим столиком. Молода, доглянута, з акуратною зачіскою та напускною впевненістю.
— Дякую, що прийшли. Не кожна дружина змогла б, знаєте.
Оля сіла навпроти, схопившись за край стола, щоб не помітили, як тремтять пальці.
— Хто ви йому?
Мар’янка лише підняла брову, немов вагаючись. Але потім почала говорити.
Слова лилися, як отрута, розриваючи Олю зсередини. Мар’янка без сорому розповідала, як познайомилася з Віктором, як вони їздили разом у Карпати, як він дарував їй подарунки. «Навіть сережку… правда, не на ту частину тіла», — додала вона з хитрим посміхом. Вона казала, що Віктор давно не кохає Олю, що він лишається в сім’ї лише через дітей і через жалість до дружини.
Кожне її слово було ніби листівка з написом: «Я перемогла». Ольга ледь чула, як б’ється її серце. Вона сиділа, стиснувши кулаки, але дослухала до кінця.
Коли вона повернулася додому того вечора, Віктор вже прийшов з роботи. Усе було, як завжди — його піджак висів на стільці, по телевізору йшов футбол. Але Оля більше не могла мовчати.
— Іди геть, — сказала вона, ще не встигнувши зняти пальто.
— Олю, що сталося? — у його голосі була щира плутанина.
Вона не витримала — сльози раптом хлинули, немби прорвало греблю.
— Я все знаю, Вікторе. Іди. Адже ти кохаєш іншу.
Він щось бурмотів, виправдовувався, але Оля була непохитна. Попри біль, вона рішуче показала йому на двері.
Перші місяці після розлуки були справжнім випробуванням. Мишкові та Юркові, її хлопцям, було важко зрозуміти, чому тато більше не приходить додому. Мишко щовечора питав, чому батько їх покинув; Юрко мовчки чекав його біля вікна.
Олі довелося шукати нову роботу — одна зарплата не дозволяла залишитися у їхній колишній квартирі. До того ж Віктор наполіг на «справедливому» поділі майна. Тепер її домом стала маленька квартирка на околиці: кухня була така тісна, що можна було зробити лише три кроки, а з вікна видно було лише парковку. Але вона терпіла. Знаходила сили посміхатися дітям вранці, розповідати їм казки ввечері. Навіть коли плакала в подушку по ночах, вірила, що колись стане легше.
А Віктор не відчував ні полегшення, ні щастя. Мар’янка раптом виявилася зовсім не такою, якою він її уявляв. Її вічні нарікання, небажання миритися з побутовими дрібницями, постійне порівняння з «цікавішими» чоловіками — усе це руйнувало їхні стосунки. Він відчував, як прірва між ними розширюється з кожним днем.
Одного разу Мар’янка холодно зібрала речі й сказала:
— Вибач, Вікторе, алеВін стояв на порожній станції метро, дивлячись, як дощ барабанить по склу, і зрозумів, що гроші, час і кохання, які він витратив на Мар’янку, ніколи не повернуться — так само, як і Оля з дітьми, які тепер сміялися в теплій кухні без нього.
