**СТРАЖ СУТІНОК**
Мене звуть Василь, хоча тут, у селі, всі знають мене як діда Василя. Мені сімдесят два роки, і моє життя, як і у багатьох старих людей, це низка звичок і спогадів. Живу сам у деревяній хаті на околиці лісу, на Поліссі, де туман пробирається в щілини, а вітер шепоче між соснами, наче старий жаль. Пять років тому моя дружина, Оксана, тихо пішла однієї зимової зорі. Відтоді час став довшим, важчим, а ночі холоднішими.
Діти давно розїхалися, шукаючи своє щастя. Спочатку дзвонили час від часу, потім рідше, а згодом і зовсім замовкли. Я не ображаюся життя йде вперед, не озираючись, і треба вчитися приймати порожнечу як частину пейзажу. Та бувають дні, коли самотність нависає, наче занадто важкий кожух, що душить і пригнічує.
Моя хата проста, така, що скрипить під кожним кроком і зберігає відлуння голосів, які колись її наповнювали. Город, який колись цвітив під рукою Оксани, тепер дикий куточок, де бурян і польові квіти бються за сонячне проміння. Люблю сидіти на ґанку в сутінках, зі склянкою чаю в руках, і дивитися, як ліс поступово вяне в темряві. Іноді заплющую очі й слухаю: щебет птахів, шелест вітру, далекий гавкіт собаки з сусідньої хати.
Саме в один із таких вечорів, коли повітря пахло дощем, а небо горіло вогнем, я вперше побачив лисицю. Вона була худою, зі зліпленою шерстю й виразними ребрами, з мордою, вимазаною в болоті. Обшукувала смітник біля воріт, рухаючись обережно, немов боялася, що її помітять. Я завмер, спостерігаючи здалеку. Не відчув ні страху, ні злості лише дивну цікавість.
Я не прогнав її. Навпаки, того вечора, готуючи вечерю, відклав шматок хліба й трохи застарілого мяса, залишивши біля тину, де вона зявилася. Ліг спати, думаючи, чи повернеться. І вона прийшла. Наступного дня, і ще одного, і потім знову. Кожної ночі, коли сонце ховалося, а холод пробирався у вікна, лисиця зявлялася без звуку, сідала за кілька кроків від хати й чекала на свою порцію.
Спочатку ми не спілкувалися ну, лисиці не розмовляють, а й мені було мало що сказати. Але з часом я почав говорити до неї. Розповідав про дрібниці: яка сьогодні погода, що снилося вночі, яке місце болить сильніше. Вона слухала мовчки, тією глибокою, жовтою очима, що не судять і не питають. Їла повільно, не відводячи погляду, а потім зникала в темряві, немби тінь.
Так народився наш ритуал. Кожної ночі, кладучи їжу на траву, я говорив із лисицею, як із другом, якого знаю все життя. Відчував, що її присутність мені допомагає. Вже не було так самотньо хтось чекав на мій жест, хтось ділив зі мною цю мить товариства. Я став частіше виходити у двір, трохи доглядати город, збирати сухі гілки й опале листя. Відчував, що якось ми з лисицею потребуємо одне одного.
Однієї ночі зима вдарила з силою. Вітер вив, а дощ бив у дах, немов хотів зірвати його. Я вийшов, щоб закріпити одвірок, але підс
