Повертаючись з роботи, стомлена, як завжди, я занурилася у думки про вечерю, яку треба приготувати, та про завтрашню нараду. Раптом почула ззаду голос:
Вибачте! Ольго Петрівно?
Я обернулася. Переді мною стояла молода жінка з хлопчиком років шести. У її голосі була нерішучість, але погляд твердий.
Мене звати Марічка, сказала вона. А це ваш онук, Дениско. Йому вже шість.
Спершу я подумала, що це поганий жарт. Ні вона, ні дитина мені не були знайомі. Від несподіванки голова закрутилася.
Перепрошую, але ви, мабуть, помилилися? ледве вимовила я.
Марічка продовжила впевнено:
Ні, я не помиляюся. Ваш син батько Дениска. Довго мовчала, але гадаю, що ви маєте право знати. Я нічого не вимагаю. Ось мій номер. Якщо захочете побачити його подзвоніть.
Залишивши мене в шоці, вона пішла. Я стояла на тротуарі, стискуючи в долонях шматочок паперу, з мутним почуттям у грудях. Подзвонила сину, своєму єдиному Андрію.
Андрію, ти знав якусь Марічку? У тебе є дитина?
Мамо, ну Це було давно. Вона була дивною, потім сказала, що вагітна. Не знаю, чи правда. Після того зникла. Не думаю, що це мій син.
Його слова збентежили мене. З одного боку, я завжди вірила йому. Виростила сама, працювала на двох роботах, щоб він мав краще життя. Він став поважним спеціалістом, але сімї не створив. Часто говорила йому про дітей, мріяла стати бабусею. І ось з нізвідки зявляється онук.
Наступного дня я подзвонила Марічці. Вона не здивувалася.
Денискові шість. Він народився у квітні. Ні, тестів робити не буду. Я знаю, хто його батько. Ми розійшлися, коли я була вагітна. Не повідомляла Андрія раніше, бо справлялася сама. Допомагають батьки. У нас усе добре. Я прийшла тільки заради Дениска він має право знати свою бабусю. Можете, якщо хочете, бути в його житті. Якщо ні зрозумію.
Я поклала слухавку й довго мовчала. З одного боку, не могла ігнорувати сумніви Андрія. З іншого у погляді Дениска було щось знайоме. Його посмішка. Жести. Чи це лише моє бажання стати бабусею?
Тієї ночі я дивилася у вікно, згадуючи ранки, коли провожала Андрія до школи, наші спільні обіди, його перший дзвінок. Невже він справді покинув вагітну жінку? Чи може ця дитина не його?
Та все ж, попри все, мене охопила дивна теплота при думці про Дениска. І злість на себе за ці сумніви. Я ж не вимагала доказів, коли народився Андрій. Чому вимагаю їх від Марічки? Чому не можу просто повірити?
Я не прийняла рішення. Не подзвонила знову. Але щоразу, проходячи тією вулицею, пильно вдивлялася в обличчя. Не знала, чи Дениско мій онук. Але забути його не могла. Бабусина мрія не вмирає так легко. Може, одного дня я наберу цей номер. Хоч би просто побачити того хлопчика, який назвав мене «бабусею».
Іноді родина не про кров, а про серце. А прийняття невідомого може принести найкращі дива.
