Тарасе Олексійовичу, знову спізнилися! доброзичливо, але з докором промовив голос водія автобуса. Уже втретє за тиждень біжите за автобусом, наче Котигорошко за Змієм.
Пенсіонер у потертій темно-синій куртці важко переводив подих, тримаючись за поручень. Сиве волосся стерчить у різні боки, окуляри сповзли на кінець носа.
Вибач, Дмитре промовив, віддихавшись, старенький, витягуючи з кишені зімяті гривні. Мабуть, годинник знову барахлить. Чи то я вже зовсім
Дмитро Сергійович досвідчений водій, років сорока пяти, із загаром від постійних поїздок по маршруту через Святошин, Лукянівку і Політехнічний. Уже двадцять років возить людей, майже всіх своїх пасажирів знає по іменах. А цього дідуся запамятав особливо завжди привітний, спокійний, їздить щодня в один і той же час.
Та нічого, заходьте. Куди сьогодні як завжди?
На Байкове, як завжди
Автобус рушає. Тарас Олексійович вмощується на своє звичне місце третій ряд від водія, біля вікна. В руках потертий поліетиленовий пакет з якимись рушниками та лампадкою.
Пасажирів небагато ранок, вівторок. Дві студентки з університету імені Шевченка жваво теревенять, кремезний чоловяга в діловому костюмі читає якусь статтю на смартфоні. Звичайний ранок у Києві.
Скажіть, Тарасе Олексійовичу, запитує Дмитро, поглянувши у дзеркало заднього огляду, ви щодня туди їздите? Не важко?
Та куди мені подітися задумливо промовив дідусь, вдивляючись у туман за вікном. Дружина там, уже півтора року як. Обіцяв тепер щодня приходити, не забувати.
Серце у Дмитра стискається. Сам одружений, без дружини й дня не уявляє. Страшно навіть подумати на місці дідуся опинитись
Далеко ж від дому?
Та ні, автобусом пів години. Пішки було б важкувато ноги вже не ті. А на автобус пенсії акуратно вистачає.
Тижні минають. Тарас Олексійович постійний пасажир ранкового рейсу. Дмитро звикає до нього, навіть чекає. Іноді старенький затримується Дмитро чекає спеціально довше, хоча пасажири незадоволено поглядають на годинник.
Не чекайте мене, будь ласка, якось сказав Тарас Олексійович, здогадавшись про складний вибір водія. У вас же графік, розклад.
Та навіщо ті хвилини, відмахується Дмитро. Для добрих людей можна й порушити.
Одного ранку старенького немає. Дмитро ще кілька хвилин не рушає з місця та Тарас Олексійович так і не зявляється. Наступного дня знову немає. І ще на третій день також.
Чуєш, Галино Іванівно, питає він кондукторку, а ти не знаєш, куди дівся наш дідусь, що на кладовище їздив? Давно не видно.
Хтозна Може, приїхали діти, може, принишк він, знизує плечима жінка.
Але щось тривожне не дає Дмитру спокою. Прив’язався вже до щоденного дякую, до щирої сумної посмішки.
Минає тиждень. Немає і немає Тараса Олексійовича. Дмитро вирішує в обідню перерву їде на кінцеву, де Байкове кладовище.
Вибачте, будь ласка, звертається до жіночки-сторожа біля входу, тут дідусь, Тарас Олексійович, частенько бував, сивий, із пакетиком. Може, бачили?
Бачила, звісно! Щоденно приходив до дружини; за могилою доглядав, розмовляв.
Уже тиждень не приходить, так?
Не було, правда. А ти хто йому?
Я автобусний водій. Щоранку возив його.
Він адресу залишав: вулиця Барвінкова, будинок 8. Може, зайдеш?
Барвінкова, 8. Пятиповерховий будинок із облупленими дверима. Дмитро піднімається на другий поверх, дзвонить у перші ж двері.
Відчиняє чоловік років пятдесяти, суворий.
Кого шукаєте?
Тараса Олексійовича. Я водій автобуса Він у мене кожного ранку їздив.
А, з дванадцятої квартири Його тиждень тому в лікарню забрали інсульт стався.
Дмитровий світ завмирає.
А в яку?
У пяту міську, на проспекті Перемоги. Ходили чутки, що важко, але ніби потроху видужує.
Після роботи Дмитро рушає до лікарні. Знаходить відділення, підходить до постової медсестри.
Тарас Олексійович є у вас? Я знайомий
Так, у шістнадцятій палаті, але він ще слабкий обережно, будь ласка.
Тарас Олексійович лежить біля вікна, блідний, відкритий. Побачивши Дмитра спочатку не впізнає, а потім на очах виникає подив.
Дмитре? Та як же як ти мене знайшов?
Ну, шукав, посміхається водій і ставить на тумбочку пакет з яблуками й грушами. Пропали, от я й занепокоївся.
Що ж це через мене ти?.. у очах старого блищать сльози. Хто я такий тобі
Як то хто?! Мій пасажир, вже як рідний! Я ж чекаю щоранку.
Тарас Олексійович мовчить, дивиться у білу стелю.
На Байкове Уже десять днів не був. Порушив вперше обіцянку перед Оксанкою
Та що ви, Тарасе Олексійовичу, ваша Оксана й так усе зрозуміє. Хвороба не дрібязок.
Не знаю кожного дня йшов, розповідав їй про родину, про дощ чи сніг тепер лежу тут.
Дмитро дивиться як боляче людині і вирішує сам собою:
А давайте я піду? До дружини вашої. Передам від вас у лікарні лежите, одужуєте
Тарас Олексійович із розгубленою надією дивиться:
Ти це можеш зробити? За чужу людину?
Яка ти чужа! Ми вже з тобою стільки всього прожили, що наче родичі.
Наступної суботи Дмитро приходить на Байкове кладовище. На могилі портрет усміхненої жінки. «Калиновська Оксана Василівна. 19542024».
Спершу ніяково, потім слова самі ллються:
Доброго дня, Оксано Василівно. Я Дмитро, водій автобуса. Ваш чоловік щодня до вас їздив Тепер у лікарні, хворіє, але обовязково видужає і знову прийде. Дуже вас любить і скучає
Говорить іще: якій добрій людині довівся знати Тараса Олексійовича, як він за нею сумує Відчуває себе дивно, але щось всередині спокійно.
Коли повертається у лікарню, бачить: Тарас Олексійович із чашкою чаю, на обличчі більше кольору.
Був, тихо каже Дмитро. Все передав.
А як?… Як там? голос тремтить.
Порядок. Хтось приніс свіжі мальви до памятника мабуть, знайомі чи сусіди. Доглянуто. Вона чекає вас.
Тарас Олексійович закрив очі, по щоках покотилися сльози.
Спасибі тобі, сину Дякую
Через два тижні його виписують. Дмитро підїжджає до лікарні зустрічає старого, допомагає донести пакети.
То завтра на автобусі побачимося? питає на прощання.
Звісно, о восьмій, як завжди.
І дійсно наступного ранку Тарас Олексійович сидить на своєму місці. Щось між Дмитром і ним змінилося вже давно не просто водій і пасажир.
Знаєте, якось каже Дмитро, давайте на вихідних я сам вас підвозитиму. Без автобуса в мене власна «Таврія», не важко.
Та куди там, не турбуйтесь
Моя дружина сказала: “Якщо справжня людина, треба допомогти”.
Так і пішло. По буднях автобус, а на вихідних Дмитро везе Тараса Олексійовича на кладовище. Іноді бере свою дружину познайомились, подружились.
Знаєш, каже якось Дмитро вдома, думав, робота і все. Графік, маршрут А кожен у цьому автобусі своя доля, своя історія.
Вірно, погоджується дружина. І добре, що ти не пройшов повз чужий біль.
А Тарас Олексійович каже їм раз:
Після Оксанчиної смерті думав, що більше в житті нічого не буде А вийшло, що людям не байдуже. Це найдорожче.
***
А ви як вважаєте чи часто прості українці творять справжні дива для ближніх?
