Марчика вигнали… Знову… Втретє за його недовге життя… Якось не щастило йому зовсім І ця подія назавжди змінила його долю.
Марчика вигнали. Знову. Втретє за його коротке котяче життя. Не щастило йому ніяк.
Ще й року не минуло, а вже три родини від нього відмовилися. Спочатку його передавали з одних рук в інші. А потім
Потім просто винесли надвір, зійшли у двір між багатоповерхівками на Оболоні. Відійшли подалі від будинку, щоб Марчик не запамятав дорогу назад. Взяли й опустили малого у синій смітник біля підїзду, а самі швидко повернулися додому. Шлях додому кіт і не шукав.
Він одразу все зрозумів. Достатньо було одного погляду чоловіка. Дружина засмутилась, коли Марчик подряпав дорогий, новий шкіряний диван.
Дуже коштовний, куплений тільки нещодавно за важко зароблені гривні. Саме вона вирішила долю кота. А чоловік? Що чоловік? Він, як завжди, згодився з нею.
Він узяв на руки рудого однорічного кота й відніс надвір.
Марчик і не побіг би за ним, навіть якби міг. Вирок був написаний у його очах, і серце холодило від цієї байдужості.
Шкода, що не попрощалися як слід, не провели, не сказали слова вибачення чи ласкаві прощання. Просто залишили, наче непотрібне відро зі сміттям.
Марчик зітхнув, почав ритися у смітті може знайде якусь їжу, зустрів там засохлі кістки від курятини. Перекусив, виліз з-під бака і сів, дивлячись на вечірнє сонце.
Він мружився на жовте осіннє світило, але не відвертав погляду. Це тепло дарувало йому спокій на кілька хвилин.
Це були останні щедрі відголоски літа останні промені осені, які минули, неначе ковдра, що зникає з плечей перед холодною зимою. Ледь розтанула тонка крижинка від доторку сонця.
А у душі Марчика замерзла.
Вечір та ніч у Києві були холодні. Зі заходом сонця прокинувся вітер, а надворі скувала мороз.
Рудий кіт тремтів від холоду куди бігти, де заховатися не знав. Тому забився у купу змерзлих кленових і каштанових листків біля смітника, згорнувся клубочком. Спочатку було до болю холодно, він підстрибував від дрожі, а потім, коли від вітру шерсть стала твердою, його наче зігріло зсередини. Якийсь внутрішній голос шепотів ніжно й заспокійливо.
«Згорнися та спи Засинай, Марчику, забувай усі образи»
Ставало тепло, ніби хтось накрив м’якою ковдрою.
Наставало відчуття, що потрібно здатися і все закінчиться, біль і образи підуть, а замість них настане спокій та вічна ніч.
Марчик востаннє зітхнув і погодився з цим Для чого боротися? Завтра знову буде холод і голод, і єдине бажання просто закрити очі й більше не відкривати їх.
Десь у далині спалахнули перші київські ліхтарі. Марчик востаннє глянув у їхній бік. Він памятав їхнє тепле світло з вікна чужого дому. Останній раз дозволив цьому відблиску пройти крізь себе, і його очі блиснули у сутінках.
Цей маленький вогник помітила дівчинка з рудими косичками, яка саме верталася додому з татом.
Татку, потягнула вона його за рукав, там хтось у листі.
Там нікого немає, Софійко, здригнувся тато, обгортаючися пуховиком. Ходімо вже, змерзнеш.
Він хотів відтягнути доньку подалі від купи листя. Але Софійка уперто посунула до купи.
Я бачила. Там було світло!
Яке ще світло? здивовано запитав тато.
Проте Софійка вже розгрібала листя й натрапила на обмерзлого рудого кота.
Татку! закричала вона. Ось! Я ж казала! Світло!
О, бідолашний мовив тато, нахиляючись. Мабуть Вже не живий.
Ні, татку! Він живий, він живий! Я бачила світло в його очах!
Тато почав уважно слухати й шукати, чи бється ще серце.
А Марчик так хотів спати Повіки злипалися, тіло немов затопило хвилею теплоти, і голос у голові заколисував: «Спи не відкривай очі»
Але ніжний дитячий голос розривав морок:
У нього ще світиться в очах! Я ж бачу!
«Чого вони знову турбують мене? Невже не можна залишити у спокої?» думав Марчик, та відчув, як хтось лагідно доторкається до нього. Він з величезним зусиллям підняв віки.
Бачиш, татку! Світиться! радісно вигукнула Софійка.
Якого дива здивувався тато, але зняв свій шарф і обгорнув ним кота, щоб нести у підїзд.
Софійка побігла поруч, тримаючи тата за руку.
Швидше, будь ласка! Йому дуже холодно!
Вони піднялися на пятий поверх, і за вікном їхньої квартири загорілося світло.
Марчика обережно купали теплою водою, напоїли теплим молоком. Софійка ніжно гладила кота і просила:
Не вмирай, не вмирай, рідненький. Живи, прошу.
І лід у шерсті почав танути. І в його душі теж стало тепліше.
Рудий кіт дивився, як Софійка з татом піклуються про нього. Він вже не спав, а нарешті відчув справжнє тепло. Не від батареї, а від людського серця маленької дівчинки, яка побачила світло, що не кожному під силу помітити.
А там, на вулиці, хтось невидимий тихо спостерігав із тіні за пятим поверхом, вікна якого радо світилися у ніч.
Я зробив усе, що міг промовив він сам до себе. Світло не всі здатні його побачити. І не кожен, хто бачить, може його зберегти.
Марчик дивився на Софійку з рудими косичками й не думав про людську природу чи обовязок. У нього було своє важливе відкриття він знов побачив світло. Світло в дитячих щирих очах.
Життя не раз кидає нас у холод і темряву, але навіть тоді, коли здається, що сили вже скінчилися варто дочекатися того, хто побачить у тобі світло і віднайде у тобі життя.
Станьте тим світлом і воно повернеться до вас сторицею.
