«Вона — моя мати… Але як же болить чути від неї лише докори»
Мені сорок один. І ніби я вже давно доросла, самостійна жінка, у якої є чоловік, діти, робота, власний дім. Але всередині — та сама дівчинка, що колись дивилася матері в очі, сподіваючись почути щось тепле, ласкаве, підбадьорливе. Хоч раз. Хоч слово. Хоч натяк на те, що вона мною пишається. Але ні… І через усі ці роки я живу з цією палючою раною — із болем від материної нерозділеної любові.
У нас було троє доньок. Я старша. З самого дитинства мені здавалося, що саме я маю бути маминою гордістю, її опорою, її «розумницею-доцюнею». Адже я ж перша — найсвідоміша, найстаранніша. Але для мами завжди було інакше. Вона ніколи цього не приховувала. Середня сестра була «проблемною» — грубила, прогулювала школу, влаштовувала скандали, але їй усе пробачалося — «у неї характер». А молодша… та й взагалі була маминою улюбленою. Тиха, слухняна, акуратна. Мама завжди казала, що лягала спати з тривогою — підходила серед ночі й перевіряла, чи дихає молодша, така вона була непомітна. А я? Я — ніби зайва.
Ні, я не злюся на сестер. У них своє життя, і вони ні в чому не винні. Але моя образа не дає спокою — не на них, на неї. На маму. Я все життя намагалася заробити її схвалення. У школі вчилася на відмінно, навіть четвірки перездавала. До батьків ніколи не викликали — я була тихою, слухняною дитиною. Не просила дорогих ляльок, не влаштовувала істерик. Я просто хотіла, щоб мама мною пишалася.
Але кожного разу, коли приїжджаю до неї в гості, чую одне й те саме. «Ти в мене некрасива», «Дурна ти, усе не так робиш», «Та в кого ти в мене така невдахася?»… Я намагалася не приймати це близько до серця, казала собі: «Ну, така в неї манера», «Ну, втомилася», «Ну, не вміє вона інакше». Але коли за плечима — роки зусиль, безсонних ночей з дітьми, праця на роботі, боротьба за родину — і знову чуєш: «Ти погано прибираєш», «Ти готувати не вмієш», «Діти в тебе невиховані», «В хаті — безлад»… Вже не витримуєш.
Коли я народила сина, мама буквально виштовхувала мене на роботу:
— Ти вдома тупієш! Швидше виходь, чого засиділася?
А коли я повернулася в офіс, знову почалися докори:
— Ось, роботу собі знайшла, тепер сім’єю не займаєшся. Кар’єристка пуста! Та й взагалі — ти як працівник нерозділена, нічого толком не вмієш.
А потім — по колу. Порівняння. Знову. І знову. Молодша — красуня. Середня — молодець, чоловіка впіймала, живе непогано. А я — ніби помилка. І кожного разу я мовчу. Я стискаю губи, опускаю очі, ковтаю сльози. Бо якщо скажу хоч слово у відповідь — вона одразу ж кинеться: «Ось яка ти невдячна донька! Тобі все не так!»
Іноді мені хочеться просто закричати: «Мамо, чому ти мене не любиш? Що я зробила не так? За що ти постійно мене принижуєш?» Але я не можу. У мене не вистачає сил. Я боюся. Боюся, що якщо вилію все, що накопичилося за ці роки, — вона відвернеться і зникне з мого життя назавжди. А я цього не переживу. Хоч як би не було боляче — я не хочу втрачати останню ниточку, що нас пов’язує.
Чоловік каже: «Вже час викласти все. Може, протверезиться. Зрозуміє нарешті». Але він не розуміє. Для нього все просто. А для мене мама — це не просто людина. Це як корінь, як повітря. Без неї я — обрубок. Хоч би як болило — вона ж моя мати. І я, як дитина, все ще сподіваюсь, що колись вона скаже:
— Доню, ти в мене гарна. Я пишаюся тобою.
І я продовжую чекати. Чекати ці слова, як чекала їх усе життя…
