Я глянула на екран телефону. Уляна прислала запрошення в спільний чат: «Дівчата, чекаю вас у суботу о 18:00 в кафе «М’ята» у Львові. Буде весело!»
Мені тридцять років. Двоє дітей — донька Надійка і син Тарасик. Розлучення. Офісне крісло, яке знає мою спину краще, ніж будь-який чоловік за останні два роки. І це запрошення, яке мене здивувало, бо я вже й забула, як воно — радіти чомусь без причини.
— Тарасику, не бігай по коридору! Надійко, вдягни шкарпетки, холодно! — гукнула я, притискаючи телефон плечем.
У слухавці Уляна щебетала про сюрпризи і караоке. Вона завжди така — енергійна, наче батарейка.
— Оксано, ти прийдеш? Обіцяю, буде класно, і без твоїх звичних: «у мене діти».
Я фиркнула, але всередині щось стрепенулося.
— Твої діти. Твої проблеми. Твій розлучення. Твій вік… Я подумаю, — відповіла, хоча вже знала, що поїду.
У суботу Дмитро, колишній чоловік, спізнився на дві години — він приїжджав до дітей на вихідні. Надійка плакала, бо хотіла, щоб мама заплела їй коси «як у принцеси», а Тарасик сховав лівий черевик. Коли я нарешті застібнула блискавку на єдиній сукні, яка ще не виглядала мішкувато, годинник показував майже шосту вечора.
— Поїду. Хоч на годину.
У кафе грала музика. Дівчата з бухгалтерії вже пригубили шампанське, а Марина з відділу продажів розповідала про свого нового хлопця з таким пафосом, наче захищала диплом на тему «Моє щастя, яке всі повинні бачити».
Уляна побачила мене, верескнула і кинулася обійматися.
— Ти прийшла! Яка ти гарна! Сідай, зараз торт принесуть.
Я присіла за стіл, взяла келих соку. Слухала. Кивала. Усміхалася в потрібні моменти, хоча всередині було порожньо.
Олена із сусіднього відділу, висока блондинка з вічно незадоволеним обличчям, нахилилася до мене:
— А твій де?
— В розлученні. Вже рік, — рівно сказала я.
— Ой, вибач. Я не знала. Дітям важко, мабуть.
Я допила сік. Заграла повільна музика, знайома. Когось запросили танцювати. Я залишилася сидіти. До мене підсіла Уляна, винуватиця свята, вже трохи п’яна і тому незвично серйозна.
— Оксано, ти чого сумна?
— Я не сумна. Я втомлена.
— Це одне й те саме, коли тобі тридцять із двома дітьми і колишнім, який приїжджає лише за графіком.
Я здивувалася такій точності.
— Ти теж розлучена, чи що?
Уляна розсміялася:
— Ні. Але я уважна. Слухай… Я попросила співака заспівати одну пісню. Для тебе.
Я не зрозуміла, але кивнула.
Хлопець біля мікрофона взяв акорди. І раптом полилося щось старе, те, що крутили по радіо, коли я вчилася в інституті. Пісня, під яку ми з Дмитром цілувалися на лавці біля гуртожитку. Дурні слова про «ніколи не кажи прощавай». Я закрила обличчя руками. Не від сорому. Від того, що хтось згадав, якою я була. До «твоїх дітей».
— Я не замовляла цю пісню, — прошепотіла я.
Уляна знизала плечима:
— Може, це він сам. Може, ти йому сподобалася. Ти хоч іноді дивишся в дзеркало, Оксано.
Я не дивилася. Але зараз підвела очі. Хлопець біля мікрофона усміхався. Незнайомий. Молодий. Нічого не знаючий про моє життя. Я витерла щоки серветкою, взяла келих із шампанським і усміхнулася у відповідь. Не тією черговою офісною усмішкою, а справжньою.
Потім я відправила Дмитру повідомлення: «Я затримаюся. На ніч дітей залишаю у тебе. Це не обговорюється».
І видихнула. Вперше за довгий час на повні груди.
Торт принесли рівно о дев’ятій. Я з’їла два шматки і не порахувала калорій. Уляна шепнула на вухо:
— Знаєш, я запросила тебе, тому що ти єдина, хто не обговорював мій звіт на нараді.
— Твій звіт був нормальним, — знизала плечима я.
— Ось саме. Ти єдина, хто взагалі слухає. А не вдає.
Додому я повернулася в дванадцятій годині. Порожня квартира пахла тишею. Спочатку хотілося заплакати від того, що Тарасикові шкарпетки не розкидані по коридору, а шпилька Надійки не валяється на кухні.
Але потім я зняла сукню, заварила чай, увімкнула ту саму пісню в навушниках. І зрозуміла, що дім — це не тільки шум маленьких ніжок. Це ще й оця тиша, в якій можна нарешті почути себе.
— А непоганий був вечір, — подумала я і заснула з усмішкою.
А вранці прийшло повідомлення з незнайомого номера: «Ви сьогодні будете на презентації? Я той самий співак із кафе — Максим. Можна пригостити кавою? Просто так, без приводу».
Я подивилася на телефон і набрала: «Буду. Кава чорна, без цукру. І дякую за пісню».
Перші два тижні все було як у кіно. Максим зустрічав мене після роботи з букетом. Він співав для мене в кафе, коли було мало людей, і дивився так, наче я єдина жінка у світі. Я танула. І зникала.
Спочатку раз на тиждень. Потім через день. Потім мама перестала приховувати невдоволення.
— Оксано, ти дітей на кого кидаєш? У мене свої справи. У тебе робота, між іншим.
— Мамо, благаю тебе, Тарасик уже спить, Надійка уроки зробила. Я на дві години.
— На дві години вона… Цілий тиждень на дві години. Знаю я ці «дві години». Чоловік? — я мовчала.
— І звідки він? Із того кафе? — мама підібгала губи. — Ресторанний співак… Оксано, ти розумна дівчина, у тридцять років із двома дітьми хапаєшся за будь-кого, хто ласкаво подивиться. Тільки вони всі на один копил. Сьогодні тобі один співає, завтра інший.
— Мамо, припини! — я кинула сумку на диван. — Ти його не знаєш.
— А ти… скільки ти його знаєш… місяць? Два? Кого-кого, а чоловіків я за своє життя надивилася, — вона грюкнула дверима.
Максим був іншим. Він пам’ятав, як звати Надійку і що Тарасик боїться темряви. Він говорив, що не проти дітей, що він подумає, як ми можемо влаштувати життя.
Я майже повірила.
Того вечора я вирішила зробити сюрприз. Максим сказав, що виступатиме до десятої, а потім вільний. Я залишила дітей у мами — вона закотила очі, але не відмовила — і поїхала в кафе без запрошення. Я увійшла в зал. Усміхнулася знайомому бармену. Подивилася на сцену.
Максима там не було.
Він стояв біля колони і танцював. Не вальс, а просто дуркував, але в ритм музиці з гарною жінкою. Високою. Худою. В облягаючій сукні, яка коштувала, як моя зарплата за місяць — десять тисяч гривень. Її волосся було ідеально укладене, сміх гучний і вільний.
Максим сміявся теж. А потім взяв її за руку, і вони зникли за дверима з табличкою «Службовий вхід».
Я стояла посеред залу. Хтось зачепив мене плечем, вибачився. Музика грала далі.
— Всі вони на один копил, — згадала слова мами.
Я розвернулася і вийшла. Не грюкнула дверима. Не заплакала. Просто сіла в таксі й назвала адресу.
Біля під’їзду стояв Дмитро. У старій куртці, з синцями під очима, злий і скуйовджений.
— Оксано! Ти чому на телефон не відповідаєш? Мати твоя мені дзвонить уже пів години! Батько в лікарні. Інфаркт. Вона дітей залишила вдома, а мене попросила приїхати до них.
Я схопилася за серце.
— Що? Як? Він же…
— Я не знаю як. Викликай таксі. Я з дітьми посиджу.
Тремтячими пальцями я набрала номер мами. Вона ридала в трубку.
— Тато в реанімації. Приїжджай негайно.
— Я вже їду. Мамо, він викарабкається?
— Лікарі нічого не говорять.
Усю ніч ми з мамою просиділи в лікарняному коридорі. До восьмої ранку з дверей вийшов стомлений лікар.
— Криза минула. Ваш чоловік міцний. Ще б пів години — не ручався б. Але тепер усе буде добре. Спокій, дієта, жодних стресів.
Мама розридалася. Я обняла її, і ми так стояли — дві жінки, які мало не втратили головного чоловіка у своєму житті. На зворотному шляху в таксі я дивилася у вікно. Світанкове сонце пробивалося крізь панельні будинки. Я згадала, як Максим гладив мене по щоці, обіцяв море і подорожі. Смішно. Море… А батько лежав у реанімації, поки я була в кафе.
— Досить із мене божевільних гулянок.
Вдома був Дмитро — теж не спав, видно по його вигляду.
— Дмитре, — тихо сказала я. — Дякую тобі, що приїхав, що був поруч із дітьми.
Він мовчав хвилину. Потім заговорив незграбно, як завжди, коли мова йшла про почуття.
— Оксано, я без тебе… Дітям потрібен батько. І не тільки по вихідним. Загалом, давай з’їдемося. Заново, як раніше. Ти втомилася. Діти сумують. І я сумую за домом, за твоїм бурчанням, якщо я не зняв взуття.
Я засміялася крізь сльози. Підійшла до нього і втулилася в його плече. Я взяла його за руку. Шорстка, знайома, тепла долоня. Не та, яка брала мікрофон і обіцяла море. А та, яка тримала коляску, міняла колеса в моїй машині.
— Давай спробуємо, — сказала я. — Але якщо ти знову не митимеш за собою чашку, я приб’ю тебе подушкою.
— Домовилися.
Діти вискочили з кімнати. Тарасик повис на Дмитрові, закричав: «тату!». Надійка спочатку відвернулася, але потім усе ж підійшла і тихо сказала:
— Ти залишаєшся? Надовго?
Дмитро присів навпочіпки:
— Назавжди, Надійко. Якщо ви мене приймете.
А ввечері, коли діти заснули, Дмитро мив посуд, а я дістала телефон і видалила переписку з Максимом. Жодного повідомлення так і не прийшло.
— Мама мала рацію, — подумала я. — Але вона не права в одному. Не в тридцяти справа. Не в дітях. І не в розлученні. А в тому, кого вибираєш. Я вибирала гарні обіцянки. А треба було втомлені очі й брудну чашку в раковині.
Я підійшла до Дмитра, обняла зі спини, втулилася носом у плече.
— Що? — спитав він.
— Нічого. Просто добре, що ти вдома, — і це було більше, ніж усі пісні світу.
