Щоденник. Пятниця, 21 червня.
Вчора сталася звична вже для мене розмова:
Людочка, в цю суботу хлопці збираються. Можеш поїхати до батьків? спитав Тарас, скоса дивлячись на мене з кухні.
Я завмерла із чашкою каркаде в руках:
Знову, Тарасе?
Ну так, раз на місяць у нас традиція, ти ж пам’ятаєш, сказав він спокійно.
Я й справді памятала. Щомісяця його друзі в гості до нас приходять грають настільні ігри, а я збираю сумку і залишаю власний дім. Ми з Тарасом живемо разом два роки, мені тридцять один, йому тридцять чотири. У всіх його друзів теж є дружини чи дівчата, всі ми з Києва чи передмість, та чомусь лише я повинна кудись їхати, коли вони збираються.
Кожного разу я то до мами з татом їду в Боярку, то до бабусі під Бориспіль, або ночую у знайомої Віри в Святошині як мала дитина, яку на нічліг висилають. Засмучує і пригнічує до сліз.
Пам’ятаю перший чоловічий день. Це було півтора року тому, як ми тільки почали жити разом. Тарас підійшов з тією ж просьбою: мовляв, буде тусівка, день без дівчат, треба, щоб я не заважала.
А інші своїх дівчат не висилають? питаю.
Ні, в них квартири більші, а ми разом живемо, ти не захочеш сидіти з нами в одній кімнаті…
Тоді я подумала: Добре, нехай вже відпочинуть хлопці. Вперше поїхала до Віри. Тарас був задоволений:
Дякую, Людо, ми класно провели вечір!
Далі пішло по накатаній: місяць я ночую у мами, через місяць у бабусі, ще через місяць знову у знайомої. Півтора року через цю традицію, як на дільницю ЕЦП.
Нещодавно відкрила для себе важливий момент. Сиділа з Оленкою, дівчиною Віталія теж із нашого товариства.
Оленко, а коли у вас хлопці збираються, ти кудись їдеш?
Олена лише знизала плечима:
Ні, я вдома, займаюся своїми справами. Вони в залі грають, я на кухні чи балконі.
І тобі не кажуть їхати?
Це ж і мій дім.
У Марії та Іри ще питала. Та сама відповідь: ніхто їх не просив залишати дім, тільки мене так винагороджують. Запитала Тараса чому:
Люд, у них трикімнатні, їм простіше. У нас однокімнатна, тобі незручно буде.
Я й так можу в навушниках книгу почитати.
Та їдь вже, так усім спокійніше.
Усім, тільки не мені.
Тривожить найбільше відчуття: я щоразу пакую речі, залишаю половину оплаченої мною квартири через хлопчачу тусовку. Коли їду до бабусі, вона питає:
Людочко, знову посварилися?
Ні, бабусю, до Тараса друзі прийдуть.
То чому не вдома?
Соромно розповідати, що мене просто просять піти бо так зручніше хлопцеві.
Подружка дзвонила вчора:
Ти ж була на вихідних у мами, чого приїхала сьогодні?
Я вже й сміятись перестаю:
У Тараса день без жінок
Мама мовчки дивиться і зітхає набік.
І ще є інша несправедливість. Коли я раз на місяць прошу залишитися вдома, Тарас одразу приплітає:
Та інші дівчата-броненосці, ресторанів вимагають! Ти ж легка на підйом і нічого не просиш.
Мені це так вїлося: не напрошуюсь на походи в кафе, за два роки відпустку разом не бачили, в магазині сама все купую. Десь він чомусь і грошей і не жаліє, але на мене економить.
Коли прошу поступитися мені ввечері одразу чуюся незручною. Для нього це моя вимогливість.
Раз на місяць ти ж можеш переночувати десь. Не проблема ж!
Може, і не проблема, але якось так повелося, що поступаюсь щоразу я.
Не можу не згадати, як мати Тараса дізналася і щиро здивувалась:
Людо, ти своя тут. Сиди, знайомся з його друзями! Якщо тебе ховають від компанії це дивно
Я аж збентежилась. Так, за два роки знайома з цими хлопцями буквально по-провулочно, мигцем коли двері відчиняю та йду на нічліг. Але малознайомі люди завжди мене лякають.
Та тиждень тому зясувалося ще цікавіше. Коли Тараса немає його тіснота зовсім не заважає хлопцям збиратися без нього. Без дзвінків, навіть не попереджають.
Чому без тебе зібралися? питаю.
Ну, я сам сказав, робота.
А чому не покликали?
Напевно, не подумали… чи не хотіли.
На весілля трьох своїх друзів його теж не запросили. Знову ж пояснення: Обмежили бюджет
Виходить, я поступаюсь своїм простором, а його, здається, не так вже сильно цінують, як хотілося б
Останній тиждень думаю без кінця: чому обираю так зручно для інших, але не для себе? Чому боюся вимагати трохи більше? Боюся зіпсувати цей образ зручною і залишитися самій? Чому сама зникаю з власного життя і дому?
У суботу знову чоловіча тусовка.
Їдеш до батьків? вже питає Тарас.
Я мовчу. Не знаю, що вибрати: їхати знову чи залишитися нарешті для себе?
Якщо знову поступлюся моїх бажань і надалі не враховуватимуть. Якщо залишуся буде скандал. Він скаже, що я стала вимогливою.
Я не знаю, що страшніше: залишити квартиру чи залишитися і відчути себе чужою вдома. Але точно знаю: більше так не хочу.
Жінки, а вас колись просили залишати своє житло заради компанії чоловіка? Як реагували?
Чоловіки, поясніть: навіщо ці дні без жінок, і чому ваші дівчата мають їхати з власної квартири?
Жінки, у кого є компліменти про вашу нетребувальність, скажіть до чого це призвело?
І чоловіки, якщо ваші друзі не кличуть вас на родинні свята, але ви їх щомісяця запрошуєте це і є справжня дружба?
