В той день нас донечкою виписували з пологового будинку, я вважала, що я найщасливіша жінка на всьому білому світі. У мене є коханий чоловік, а тепер ще й маленька помічниця. Чого ще можна бажати? Після того, як я дізналася про час виписки, зателефонувала до Володимира та сказала йому о котрій годині він нас має чекати, батькам коханого зателефонувала теж.
Коли ми з донечкою вийшли, ніхто нас не чекав. Я спершу подумала, що вони хочуть зробити нам сюрприз, от і заховалися кудись. Зараз вони вийдуть з кульками та квітами та ми всі разом поїдемо додому. Але цього не сталося. Я не розуміла що коїться. А тут ще й медсестри запитують чи буде нас хтось забирати. Я була просто розгублена. У мене на руках маленька дитина та дві важкі сумки, а по нас ніхто не приїхав. Нікому б не побажала опинитися в подібній ситуації.
Проте я звикла тримати себе в руках що б не сталося та попросила медперсонал викликати нам таксі. Я бачила їх очі, чула, як вони перешіптуються, але вирішила на це не зважати, адже у мене й так клопотів вистачало. Таксі приїхало швидко, добре, що водій допоміг мені з сумками. Ми поїхали. Я вирішила, що дам волю емоціям вже вдома, зараз не час розкисати, тому удавала, що так все й має бути. Коли ми приїхали, таксист заніс мої сумки до дверей, додаткової плати за це не взяв.
Вдома було пусто, Володимир не купив для дитини ані ліжечка, ані коляски. А ми ж так чекали на цю дитину. Софійка спала, я взяла телефон, набрала його номер, він не відповів. Лише через декілька хвилин написав, що не готовий до батьківства та йде від нас. В глибині душі я здогадувалася про те, що це і є причина того, що він не забрав нас з пологового будинку. А що ж його батьки? Так хотіли онучку чи онука, а тепер теж мовчать?
Я поклала маленьку Софійку на ліжко, обклала її з усіх боків подушками, потім сіла на підлогу та розплакалась як дитина. За що мені це все? Що я поганого зробила в цьому житті? Так сильно я давно не плакала, незчулася як заснула, прокинулася лише тоді, коли Софійка подала знак, що хоче їсти. Це повернуло мене до тями, я погодувала свою крихітку, перевірила чи сухий підгузок, поміняла його та ми знову заснули.
З наступного дня мені потрібно було звикати жити в новій реальності. Я вирішила, що не буду принижуватися перед Володимиром намагаючись його повернути, він уже зробив свій вибір. Коли прийшли гроші на дитину, я купила їй вживану коляску та ліжечко. Все в однієї жінка, описала ситуацію та сказала, що доплачу за те, що вона мені привезе все це додому. Тетяна сказала, що вони з чоловіком і без додаткової плати це зроблять. Світ не без добрих людей та я стала чекати на наші обновки.
Приїхала Тетяна з Валерієм, це були дуже добрі люди, крім коляски та ліжечка вони привезли ще й одяг зі своєї дитини, який вона жодного разу не одягла, адже діти так швидко ростуть, а також підгузки ,які залишилися. Я заплатила лише за коляску та ліжечко.
Поки донечка спала, Валерій склав мені ліжечко, а Тетяна сказала, що вона готова мене підтримати в будь-який момент, я можу звертатися до неї за допомогою не соромлячись. Я щиро подякувала, у мене на очах виступили сльози. Я й подумати не могла, що чужі люди будуть до мене більш прихильні, ніж мій колишній чоловік та його батьки. З того часу, як померли мої батьки, я не знала ні тепла, ні ласки.
Донечка швидко підростала, Тетяна іноді сиділа з нею, якщо мені кудись потрібно було відлучитися, потім я знайшла роботу та все налагодилося.
Володимир платив аліменти, але донечкою не цікавився, але в цьому й не було потреби, через деякий час я познайомилася з братом Валерія, він став моїм коханим.
