Для села це була така новина, що й мову віднімає: брат Оленки став її чоловіком. Односельці ледь віталися з ними, перекидаючи здивовані погляди через тин. Ми з Оленкою обєднали наші господарства, разом обробляли землю, дбали про худобу. А коли Оленка почала ходити до церкви, усе життя її круто змінилося. У декого шлях легкий, мов стежка в соняшниках, а у когось важка нива без кінця і краю, й не вгадаєш, що тебе чекає за поворотом.
Своєї мами Оленка не памятала зовсім вона померла при пологах. Я, батько Григорій, залишився сам-один із крихіткою-донькою, бо родичів у нас не було. Хтось радив віддати дитину у дитбудинок, але я й слухати не хотів: захистити свою Оленку то був мій обовязок, моя кровинка, одне надійне світло в хаті.
Щодня до нас навідувалась сусідка Катерина, вдова з сином-красенем Назаром. І вечерю принесе, і Оленку сполощить, і на руках носить, коли та плаче. Дитина глянула синіми очима і прошепотіла перше своє слово: «мамо».
Катерина знітилася, а мене раптом сльози задавили від такого щастя. «Чуєш, Катерино, дівчинка тебе назвала мамою. Будь нею!» сказав я, заглядаючи їй у змучені очі. Вона лише посміхнулася крізь сором: «Ще встигнемо поговорити, Грицю. Сідай вечеряти».
Катерина була на десять років старша за мене, та хіба любов по віку рахуєш? Вона сама лише вагалася, як Назар сприйме новину. Та хлопець мовив напрочуд спокійно: «Мамо, ми з вами вже давно сімя».
Обєднали хати, збили новий тин, разом порали господарство картопельку садили, курей гнали у сарай. Дітей виховували ласкою і повагою. Очі в Катерини світилися щастям і вже ніхто й не згадував, що вона старша за мене.
Та це щастя виявилося недовгим. Коли я з Оленкою йшов напоїти коня, той зненацька вдарив мене копитом. Біль прорізав живіт, я впав, кричав, а Катерина злякано вилетіла на двір. Викликали «швидку», лікарі боролися зо мною три дні, але порятунок так і не прийшов.
Катерина, маючи ледь сороковник, вдруге стала вдовою. Назару виповнилося шістнадцять вступив до профтеху на будівельника. Йому держава дала гуртожиток і їжу то була справжня допомога, адже в Катерини на руках залишилась ще маленька Оленка.
Назар з першої стипендії купив Оленці ляльку. Та пригорнулася до нього, а Катерина ледь не зомліла, як Оленка назвала його татом. «Не переймайся, шепотіла Катерина, дитина ще сумує за рідним батьком, та пройде…»
З того часу Оленка все звала Назара татом, і вже ніхто не обурювався.
Після училища Назар відслужив у війську та повернувся дорослим, плечистим хлопцем. Катерина мріяла про невістку, але роки йшли, а Назар не поспішав заводити власну сімю все коло господарства, все для Оленки. «От красуня росте, скоро ж старости прийдуть», сміявся.
Одного разу Катерина збирала на городі буряки й впала впереміш із картоплею. Спершу списала на втому, а потім не підвелася з ліжка взагалі. Назар повіз її до обласної лікарні в Полтаву. Діагноз пухлина мозку. Усе перевернулося в серці що далі робити?
«Візьміть маму додому, хай відійде серед рідних стін», тихо сказав лікар.
Катерина танула з кожним днем, а Оленка була поруч і вдень, і вночі. Перед смертю Катерина попросила залишити її з Назаром: «Синку, не залишай Оленку, вона тобі чужа, але крім тебе й справжньої підтримки вона ніде не знайде…»
Поховали Катерину, а Назар усе частіше згадував її слова. Згодом тільки дійшло: Катерина хотіла, аби він одружився з Оленкою. Але як? Він був їй братом, татом… а тепер має ще й стати чоловіком?
Він переселився до окремої хати, а Оленка сумувала: чим завинила, що Назар її сторониться? Зустрічі стали рідкісними, розмови чужими…
Якось керівник ферми, де Оленка працювала бухгалтером, дав їй премію. Вона купила пляшку шампанського, торт і відправилася до Назара, запрошувати відсвяткувати. Стала на порозі усміхнена, красива, щоки, як маки. «Відсвяткуймо мою премію разом, Назаре», сказала вона стиха.
Назар не міг вимовити й слова, а всередині розгорялося те саме полумя, яке відчувала його мама до нього перед смертю.
Мовчання порушила Оленка, і, хвилюючись, призналася: може, це й дивно для людей, але вона кохає саме його.
У неділю пішла до церкви. Священник уважно вислухав і благословив: рідними по крові вони не є. Відгуляли скромне весілля Назар із Оленкою стали чоловіком і дружиною.
Минуло вже тридцять літ. Виховали двох синів, тішаться онуками чотирьома онучками. Люди село й нині згадують їхню історію, хтось навіть шепоче за спиною. А вони навчилися: коли в серці є любов, треба мати терпіння і мужність переступити через людські пересуди. Головне не згасити почуття, що пройшли крізь випробування.
А ще впевнився: материнське серце ніколи не помиляється, коли благословляє дитину на щастя.
