Свадьби не було. Наречений не приїхав до нареченої.
Скільки дівчат з дитинства мріють про білу сукню, вінок з квітів, про мурашки від слів «оголошую вас чоловіком і дружиною»… Мар’яна була однією з таких. Вона росла тихою, скромною дівчинкою, мрійливою та вразливою. Скільки разів вона закривала очі, коли по телевізору показували весільні церемонії, і уявляла, як колись і вона піде під руку з коханим — під музику, під захоплені погляди, з тремтінням у серці.
Свого Олега вона зустріла ще в університеті. Вони вчилися на юрфакі, але у різних підгрупах. Він — високий, білявий, стрункий, з жартівливими очима. Вона — граціозна, тендітна, з лагідним поглядом і ніжною усмішкою. Весь факультет говорив, що вони створені одне для одного. Олег не відходив від неї ні на крок. Провожав додому, носив гарячу каву в холодні ранки, малював сердечка в зошитах. Їхні стосунки були немов із казки — щирі, теплі, справжні.
Минув рік — і він зробив пропозицію. На захисті дипломів батьки вже добре знали одне одного, разом їздили на дачу, дружили сім’ями. Вирішили одружитися одразу після випуску. Все йшло ідеально. Мар’яна з подругами тижнями вибирала сукню, передивлялася каталоги, бігала по салонам. І одного разу, побачивши уві сні наряд своєї мрії — ніжне мереживо, кремовий шовк і легкий шлейф — прокинулася з думкою: «Воно повинно бути моїм».
Вона поїхала у найближчий салон із подругами. Продавчиня Катерина, вислухавши її, раптом усміхнулася й сказала:
— Нещодавно повернули сукню — точнісінько, як ви описали. Хочете — покажу?
Мар’яна закохалася в неї з першого погляду, навіть не примірявши. Вона була немов виткана з її мрії. Лише подруга прошепотіла: «Катя казала, весілля у тієї нареченої не відбулося… Може, не варто?» Але Мар’яна не хотіла слухати. Доля — значить, доля. Сукню запакували, і вона з нетерпінням чекала того дня.
Перед весіллям вона зупинилася в готелі — побути наодинці, подумати. Вона знову надягла сукню, покрутилася біля дзеркала. І раптом їй здалося, що у відбитті у неї на голові — чорна стрічка. Пробіг моторошний холодок, але вона відітхнула, списавши це на хвилювання.
Вранці все йшло як за відрахованим: візажист, зачіска, сукня… Мар’яна виглядала, немов із журналу. Батьки, увійшовши в номер, завмерли від захвату. Залишалося лише чекати Олега. Пройшла година. Потім ще півгодини. Мар’яна вже не посміхалася. У вікно вона побачила поліцейську машину. У грудях щось обірвалося. Вона вийшла в коридор, ледве тримаючись на ногах.
— Вибачте… ви Мар’яна?.. — запитав молодий сержант. — Ваш наречений… Олег… загинув. Аварія. П’яний водій вилетів на зустрічну. Він помер на місці.
Мар’яна не плакала. Вона просто завмерла. Потім сіла на підлогу й закрила обличчя руками.
Минуло три дні. Вона стояла на цвинтарі, у тій самій сукні, але тепер з чорною стрічкою на голові. У руці — їхнє спільне фото. Вона поклала його в труну, схилилася, поцілувала холодне чоло коханого і прошепотіла:
— Пробач… якби я знала, я б тебе не відпустила…
З того часу її більше ніхто не бачив усміхненою. Вона немов згасла. Жила на автоматі. Батьки казали, що це депресія. Лікарі — що реакція на втрату. Але мати знала: її дочка повільно йде.
Рівно через рік, у день, коли мала бути річниця весілля, серце Мар’яни зупинилося. Лікарі написали: «зупинка серця уві сні». А в руках у неї знайшли те саме весільне фото.
Кохання було справжнім. Настільки справжнім, що його не пережити.
А ви вірите, що любов може бути настільки сильною, що без неї неможливо жити?…
