«Весілля сина, а сердце матері — не вільне…»
Олег і Маріанна святкували весілля. Гості почали збиратися зранку — сукні, шампанське, музика. Усе, як треба. Мати Олега, Надія Василівна, приїхала за два дні до свята — познайомитися з родичами нареченої й допомогти з приготуваннями.
— Мамо, ти виглядаєш чудово, — посміхнувся син, зустрічаючи її біля входу. — Наче закохана, — пожартував він.
І раптом помітив, як її щоки спалахнули рум’янцем, а погляд опустився. Він здивувався, але промовчав.
Наступного дня, у сам день весілля, прибув старий друг покійного батька — Борис Іванович. Разом із ним був незнайомець років п’ятдесяти. Стриманий, охайний, у доброму костюмі.
— Олег, це мій двоюрідний брат Андрій, — представив Борис. — Він тепер зі мною працює, у техніці — як риба у воді.
Олег стиснув йому руку — і тут помітив дивний, тривалий погляд матері. Вона дивилася на Андрія так, ніби чекала цієї зустрічі. У її очах була ніжність, яку не переплутаєш. І усе стало на свої місця.
Мати закохана. І в цього самого Андрія.
Він відійшов убік. Було неприємно. Його весілля — а у матері роман? Та ще й із чоловіком молодшим за неї на десять років?
— Мамо, — підійшов він пізніше. — Це ти його запросила?
— Так. Вибач, якщо це невчасне, але я хотіла, щоб він був поруч.
— Ти розумієш, як це виглядає? Від смерті тата не минуло й року. А ти вже…
— Я не питала твоєї згоди, Олежу. Я просто хочу бути щасливою. Я мовчала роками. Твій батько… він був доброю людиною, але не найвірнішою. Я терпіла, щоб ти вирів із татом. А тепер — дозволь мені жити.
Поки він перетравлював ці слова, до нього підійшов Борис Іванович.
— Не сердься на матір. Я багато років знав, як їй важко. Вона мовчала заради тебе. А тепер у неї є шанс. І повір, Андрій — гідна людина. Він її поважає.
Олег мовчав. Було гірко. Але йому вже тридцять. І він сам вибрав, з ким іти далі. Чому він може забороняти це матері?
Андрій сам підійшов пізніше.
— Я розумію, тобі важко. Але я кохаю твою матір. Щиро. І справа не у віці. Я не шукаю спадку, не претендую на майно. Працюю руками, і так усі роки. Але з нею мені справді добре.
Олег подивився на нього. Серйозний погляд, відвертий вираз, спокійний голос. Чоловік, а не хлопець.
— Добре. Тільки не роби їй боляче. Я тобі цього не пробачу, — тихо сказав він і стиснув йому руку.
Весілля пройшло чудово. Гості гуляли до ночі. Надія Василівна сяяла від щастя. Танцювала, сміялася, немов відродилася. За два місяці Андрій зробив їй пропозицію, і Олег вже не здивувався.
Навіть сказав:
— Якщо мама буде щаслива — значить, я правильно зробив, дозволивши тобі залишитися тоді.
І все справді склалося. У Олега й Маріанни народився син, а бабуся й «новий дідусь» прийняли його як рідного.
