«Весілля сина, а сердце матері — не вільне…»
Роман і Соломія гуляли весілля. Гості зібрались із самого ранку — сукні, шампанське, музика. Все, як і має бути. Мати Романа, Галина Василівна, приїхала за два дні до свята — познайомитись із родичами нареченої та допомогти із підготовкою.
— Мамо, ти виглядаєш просто чудово, — посміхнувся син, зустрічаючи її біля входу. — Ніби закохана, — пожартував він.
І раптом помітив, як її щоки порожевіли, а погляд швидко опустився. Він здивувався. Але промовчав.
Наступного дня, у сам день весілля, приїхав старий друг покійного батька — Борис Іванович. З ним був незнайомий чоловік років п’ятдесяти. Статний, охайний, у дорогому костюмі.
— Знайомися, Романе, це мій двоюрідний брат Ігор, — представив Борис. — Він тепер зі мною працює, у техніці розбирається, як риба у воді.
Роман подав йому руку — і в цю мить помітив дивний, затяжний погляд матері. Вона дивилась на Ігора з таким виразом, ніби чекала на цю зустріч давно. В її очах відблиснула ніжність, яку не сплутаєш із чимось іншим. І усе стало на свої місця.
Мама закохана. У цього самого Ігора.
Він відійшов убік. Було неприємно. Його весілля — а у матері якийсь роман? Та ще й із чоловіком молодшим за неї майже на десять років?
— Мамо, — підійшов він пізніше. — Це ти сама його запросила?
— Так. Перепрошую, якщо це недоречно, але я хотіла, щоб він був поруч.
— Ти хоч розумієш, як це виглядає? Минуло менше року зі смерті тата. А ти вже…
— Я не просила твого дозволу, сину. Я просто хочу бути щасливою. Я мовчала роками. Твій батько… був доброю людиною, але не найвірнішим. Я терпіла, щоб ти виріз із батьком. А тепер — дозволь мені жити.
Поки він переварював ці слова, до нього підійшов Борис Іванович.
— Не сердься на матір. Я багато років знав, як їй було важко. Вона мовчала заради тебе. А тепер у неї є шанс. І повір, Ігор — гідний чоловік. Він її поважає.
Роман мовчав. Було гірко. Але йому вже тридцять. І він сам вирішив, із ким йти по життю. Чому він може заборонити це матері?
Ігор підійшов сам пізніше.
— Я розумію, тобі дивно. Але я люблю твою маму. Щиро. І справа не у віці. Я не чекаю спадщини, не претендую на її майно. Працюю руками, як і завжди. Але з нею — мені по-справжньому добре.
Роман подивився на нього. Серйозний погляд, відкрите обличчя, спокійний голос. Чоловік, а не хлопчина.
— Добре. Тільки не завдавай їй болю. Я тобі цього не пробачу, — тихо сказав він і стиснув йому руку.
Весілля минуло чудово. Гості гуляли до ранку. Галина Василівна сяяла від щастя. Танцювала, сміялась, немов народилася наново. Через два місяці Ігор зробив їй пропозицію, і Роман вже не здивувався.
Навіть сказав:
— Якщо мама буде щаслива — значить, я правильно зробив, дозволивши тобі залишитись тоді.
І справді все склалось. У Романа й Соломії народився син, а бабуся та «новий дідусь» прийняли його як рідного.
