**Щоденниковий запис**
Сьогодні згадалась історія, що назавжди змінила моє життя.
Марія закінчила педагогічний коледж із золотою медаллю, мріяла вступити до університету. Але доля розпорядилась інакше. Батько потрапив у серйозну аварію, довго лежав у лікарні. Коли його виписали, мати взяла відпустку, щоб доглядати за ним вдома.
Університет був лише у обласному центрі. Марія вирішила відкласти навчання на рік — не могла кинути батьків у такій скруті. Влаштувалася вчителькою у школу.
Лікарі обіцяли, що з часом батько зможе ходити, якщо робитиме вправи та масаж. Мати продала дачу, щоб оплачувати лікування. Але батько так і не піднявся з інвалідного візка.
— Годі викидати гроші на вітер. Все одно не встану, — сказав він одного разу.
Характер у нього зіпсувався — став злим, прискіпливим. Найбільше діставалось матері. Він постійно її кликав: чи то води попросити, чи просто побурчати. А в цей час борщ на плиті підгоряв.
— Василю, ти ж міг сам доїхати до кухні. Тепер у нас згонила картопля, — нарікала мати.
— У мене життя згонило, а тобі картоплі шкода, — злісно відповідав батько.
Він міг у гарячці кинути в неї склянкою чи тарілкою. А ще частіше просив купити горілки. І п’яний, виливав на матір весь свій гнів, ніби це вона була винна в аварії.
— Тату, не пий, це тільки гірше робить. Візьми книжку, пограй у шахи, — умовляла Марія.
— Ти ще мала мені вказувати. Останню радість відбираєш? У книжках твоїх — одна брехня. Сам їх читай. Я більше ні на що не здатний, — бурчав він.
Марія благала матір не купувати йому горілки, але та лише зітхала:
— Не куплю — кричатиме. Йому й так важко…
— Та не пити треба, а вправи робити! Лікарі ж казали — може ходити. Просто йому подобається нас мучити!
Жалко було батька, але й їм із мамою жилося нелегко. Одного разу Марія прийшла зі школи втомлена, боліло горло. А батько то й дело кликав її. І вона не витримала:
— Годі! Я ледве на ногах стою. Ти на візку — сам доїдь до кухні, якщо хочеш пити. Ти не один такий. Сотні людей живуть так і навіть працюють, у Паралімпіадах виступають. А ти до кухні доїхати не можеш? Давай, сам. А мені треба до уроків готуватись.
Почула, як по підлозі зашурхали колеса візка, як він поставив склянку на кухні, як проїхав повз її двері, ненадовго зупинившись. Чекала, що він увірветься з криком. Але колеса знову зашурхали далі.
З того часу батько став самостійнішим. У теплу погоду Марія відчиняла балкон, і він «гуляв» біля дверей.
— Віддайте мене в будинок для інвалідів, — бухикав він іноді.
— Що ти кажеш? Ти живий — це головне, — заспокоювала мати.
— Потім набридне мені служити. Жалітимеш мене, терпітимеш… Нащо тобі каліка?
Так і минав день за днем.
***
Одного разу Марія вийшла зі школи — і якраз почався дощ. Сховалася під навісом зупинки, але й там було мокро. Мимо проносилися машини, обливали пішоходів бризками з калюж.
Раптом поруч зупинився вантажівка. З кабіни вийшов хлопець, накрився курткою і підбіг до неї.
— Сідай, підвезу.
Вона залізла в кабіну, де було сухо та тепло.
— Іван, — представився він.
— Марія.
— Значить, Мар’яна. Куди їдемо?
Він розповів, що працює водієм, щоб допомагати матері. Гадаючи, що йому можна довіряти, Марія дала свій номер. Він подзвонив того ж вечора і запросив у кіно.
— Вибач, не можу. Батько на візку…
— Я під’їду під вікно, вийдеш?
— Навіщо? — здивувалась вона.
— Хочу побачити тебе. Ти мені сподобалась.
— А раптом я не в твоєму смаку?
— Чого це? Обличчям не вийшов? Чи соромишся шофера? — зірвався він.
— Вибач… Гаразд, вийду.
З того дня Іван почав часто приїжджати. Іноді забирав її після школи, годував бутербродами, які йому давала мати.
— Дивись, який завзятий. Завидний жених, — помітила якось мати.
— Він мені не жених.
— А чого ж тоді? Твої подружки вже заміж виходять…
— Мам, мені треба до уроків.
Іван кілька разів починав розмову про весілля, але Марія просила не поспішати. Серце в неї не тріпотіло, коли він торкався її. І ще їй не подобалось, як він постійно згадував про гроші.
— Не хвилюйся, на весілля в мене є. Халтури багато — кому дрова привезти, кому з дачі яблука. Зі мною не пропадеш.
Квітів він не дарував, у кафе не запрошував — лише чаював у своїй вантажівці.
Марія усвідомлювала, що не кохає його. Але де ще знайти нареченого? Іван поруч, не п’є… Мати тепер і сама підганяла її.
Так вона і погодилась.
***
Якось Марія поверталася з магазину і в темному під’їзді налетіла на чоловіка.
— Вибач… — пробурчала вона.
Раптом вона впізнала в ньому свого дитячого друга Богдана, і серце в неї завмерло — наче минуле повернулося знову.
