Святкування старшого брата
Над обрієм ледь проминула рожева смуга — незабаром зійде сонце. У купе всі спали, лише Дмитро не міг заснути, спостерігаючи за народженням нового дня. Він лежав на верхній полиці, вдивляючись у вікно. Все частіше мелькали села, станції з порожніми перонами. Невже скоро він буде вдома?
Двері купе розчинилися — провідниця зазирнула всередину.
— Ваша станція через півгодини. Поїзд стоїть дві хвилини, — промовила вона і зачинила двері.
Дмитро чув, як вона будила когось у сусідньому купе. Він знову повернувся до вікна, але світанок уже не здавався таким чарівним. Чоловік сів, потім спритно зістрибнув униз. Пасажир на нижній полиці зітхнув і відвернувся до стінки.
Дмитро взяв рушник і вийшов у коридор. Більшість дверей були привідкриті — у вагоні стояла спека. Деякі пасажири теж прокинулися й збиралися.
Туалет був зайнятий. Він повернувся до вікна. Чотири роки його не було вдома. Ніхто не чекає — адже ніхто не знав про його приїзд. Вирішив зробити сюрприз, а тепер роздумував — може, даремно? Сам розхвилювався, не спав усю ніч. А що буде з мамою, коли побачить його на порозі?
Після смерті батька її здоров’я похитнулося. Радісна звістка, як і сумна, могла спричинити проблеми з серцем. Треба було хоча б Тарасу подзвонити, попередити. Він би підготував матір.
Дмитро повернувся до купе, одягнувся, взяв рюкзак. Озирнувся — чи не забув чого? Встав біля вікна у проході, чекаючи своєї станції.
Тарас. Мати завжди називала його лише так. Після смерті батька він зайняв його місце в родині. Звикша до порад чоловіка, мати тепер радилася зі старшим сином. Вона пишалася розумним і відповідальним первістком.
А Дмитро завжди був Димком, молодшим, бешкетником, жартівником. Йому здавалося, що мати любить Тараса більше. Натомість батько частіше брав його сторону.
— У кого ти такий уродився? — дивувалася мати, коли бачила у його щоденнику зауваження за поведінку.
— У кожній родині має бути свій дурник. Як у казці. Нічого, прийде час — і ти мною теж пишатимешся, — хизувався Димко.
Мати лише зітхала.
Тарас закінчив школу із золотою медаллю, без проблем вступив до університету на економічний факультет. Навчався відмінно, мати ним пишалася й ставила брата Димкові за приклад. А той любив грати у футбол, ходити до кіно й читати книжки про піратів, мріяв стати мандрівником.
Димка дратувало мамине захоплення старшим братом. Коли вона хвалила Тараса, йому кортіло зробити все навпаки, назло. Він такий, який є, і не збирається наслідувати брата, хоча й визнавав його розум.
Коли Тарас закінчив університет, Димко отримав атестат. Вони були схожі лише зовні. Тарас нагадував матір — білявий, блакитноокий, з тонкими рисами обличчя. А в Димка були темні, немов пташине гніздо, волосся, жовтуваті очі, як у кота. У дитинстві мати кликала його кошеням. А як називала Тараса? Дмитро не міг пригадати. Мабуть, завжди Тарасом.
І, звісно, він мав вступати до університету, як старший брат. Димко збрехав, що не подав документи, а потім — що не вистачило балів.
— Хоча б до технікуму вступи, в армію ж заберуть, — зітхала мати. — Тарасе, скажи йому.
— Димку, без освіти зараз нікуди, кар’єру не зробиш. Матір має рацію. Спробуй у технікум. Хочеш, я з тобою піду? Потім працюватимеш, вчитимешся заочно. Не засмучуй матір.
— Я ще не визначився, ким хочу бути. Досить у нас у родині одного розумника. Хай хтось і армію відслужить. Якщо усДимко подивився на Аллу, що сміялась на кухні з його матір’ю, і зрозумів, що справжнє щастя — не вибирати між коханням і родиною, а знайти те, що об’єднує обидва світи.
