У Львові живе дівчина на ім’я Оксана Петрівна Коваль. Вона закінчила педагогічний коледж із червоним дипломом, мріяла вступити до університету. Та мрії не збулися. Батько потрапив у серйозну аварію, довго лікувався у лікарні. Коли його виписали, мати взяла відпустку, щоб доглядати за ним вдома, поки він не звикне до інвалідного візка.
Університету в їхньому містечку не було, треба було їхати до обласного центру. Оксана вирішила, що вступатиме наступного року. Не могла вона залишити батьків самих у такий складний час. Влаштувалася працювати вчителькою.
Лікарі запевняли, що з часом батько зможе ходити, якщо робитиме спеціальні вправи, масаж, прийматиме ліки. Мати продала дачу, щоб найняти інструктора з лікувальної фізкультури та купувати ліки. Та батько так і не встав із візка.
— Годі, досить витрачати гроші марно. Вже нічого не допоможе, — одного разу сказав він.
Характер у нього змінився, став капризним, він усе критикував. Найчастіше страждала, звісно, мати. Якщо він кликав, вона мусила кидати справу й бігти до нього. То хотів пити, то щось запитати, або просто побалакати. А в цей час вечеря підгоряла на плиті.
— Василю, ти міг би сам доїхати до кухні. А тепер картопля згоріла, — докоряла мати.
— У мене життя згоріло, а тобі картоплі шкода. Тобі легко казати, ти на ногах. Важко стакан води подати? — злиться батько.
Бувало, що він у гніві кидав у матір стаканом або тарілкою. Дедалі частіше батько просив купити йому горілки. А випивши, виливав злість на матері. Наче це вона була винна в тій аварії.
— Тату, не пий, не допоможе, лише гірше буде. Нема чим зайнятися? Грай у шахи, книжки читай, — умовляла Оксана.
— Багато ти розумієш. Останню радість у мене хочеш забрати? У книжках твоїх брехня. Сам їх читай. А в житті все не так. Я більше ні на що не придатний, — бурчав він.
— Мамо, не купуй йому більше горілки, — просила Оксана.
— Не куплю — кричатиме. Йому важко. Що вже тепер… — зітхала мати.
— Та не пити треба, а займатися, вправи робити. Лікарі ж казали — може ходити. Сам не хоче. Просто йому подобається мучити нас, а ми бігаємо навколо нього, — сердилася Оксана.
Батька, звісно, шкода, але їй із матір’ю теж нелегко. Одного разу Оксана повернулася зі школи втомлена, боліло горло, хотілося полежати. А батько постійно кликав її. І Оксана не витримала.
— Годі. Я втомилася, ледве на ногах стою. Ти на колесах — сам поїдь на кухню і пий, скільки схочеш. Ти не один такий. Сотні людей так живуть і навіть працюють, у паралімпійських змаганнях беруть участь. А ти до кухні доїхати не можеш. Давай, рушай сам. А мені неколи, до уроків готуватися треба. — І Оксана пішла до себе.
Чула, як по підлозі шуршали колеса візка, як батько із стуком поставив на стіл стакан на кухні, як колеса пройшли повз її двері, на мить зупинившись. Чекала, що він розіб’є двері візком, почне кричати. Але колеса проїхали далі по коридору. З того часу батько став самостійнішим.
У теплу погоду Оксана залишала відкритим балкон. Батько під’їжджав і сидів перед дверима — «гуляв». Проїхати в вузькі двері через поріг він не міг. Звісно, треба було б розширити двері, але де взяти грошей?
— Віддайте мене в будинок пристарілих, — випивши, просив батько.
— Що ти кажеш? Як можна? Ти живий — це головне. А все інше налагодиться, — заспокоювала його мати.
— Поки ти так говориш, а потім набридне за мною доглядати. З жалю житимеш і терпітимеш. Навіщо тобі каліка? Ти ще молода…
Так і жили. Непомітно проминув рік, знову настала дощова осінь. Одного разу Оксана вийшла зі школи, але не встигла дійти до зупинки, як пішов сильний, холодний дощ. Вона сховалася під скляним навісом, але краплини все одно залітали. Машини, що проїжджали повз, не знижували швидкість, летіли прямо по калюжах, оббризкуючи людей брудною водою. Оксана стояла, немов насуплений горобець.
Раптом поруч зупинився вантажівка. З неї вийшов хлопець. Тримаючи куртку над головою, він підбіг до Оксани.
— Сідай, підвезу додому.
Оксана вже добре промокла, ноги змерзли. Вона миттєво сховалася під його курткою, що пахла бензином і машинним маслом. Хлопець допоміг їй залізти в кабіну. Там було сухо й тепло.
— Ярослав, — сказав він.
— Оксана.
— Куди їдемо, Оксано?
Вона назвала адресу. Увесь шлях Ярослав розповідав, чому став водієм.
— Мати мене сама виховувала. Прийшов час і мені про неї дбати. Сусід взяв мене в автосервіс. А коли повернувся з армії, сам сів за кермо. Що ж? Гроші платять непогані, до того ж можна підробляти — щось перевезти. Тож якщо що — телефонуй, завжди до твоїх послуг.
— А ти вчиОксана зрозуміла, що кохання не має бути вибором між зручністю та щастям, а справжнє щастя чекає на тих, хто сміливо відкриває серце правді.
