Щоденник
Свадьби не буде
Оксана закінчила педучилище з червоним дипломом, мріяла вступити до університету. Але мріям не судилося збутися. Батько потрапив у важку аварію, довго лікувався у лікарні. Коли його виписали, мати взяла відпустку, щоб доглядати за ним у домі, поки не звикне до інвалідного візка.
Університету в їхньому містечку не було — треба було їхати до обласного центру. Оксана вирішила, що вступить наступного року. Не могла ж вона залишити батьків самих у такий складний час. Влаштувалася працювати в школу.
Лікарі запевняли, що з часом батько підніметься на ноги, якщо робитиме спеціальні вправи, масаж, прийматиме ліки. Мати продала дачу, щоб найняти інструктора з лікувальної фізкультури, масажиста, купувати ліки. Але батько так і не встав з візка.
— Годі, досить марно витрачати гроші. Не треба нічого, все одно не встану, — одного разу сказав він.
Характер у нього зіпсувався, став капризним і підозрілим, до всього чіплявся. Найбільше діставалося, звичайно, матері. Якщо він кликав, вона повинна була все бросати й бігти до нього. Зазвичай йому хотілося пити, або про щось запитати, або просто побалакати. А в цей час вечеря підгоряла на плиті.
— Юре, ти б міг і сам доїхати до кухні. А тепер картопля згоріла, — докоряла мати.
— У мене життя згоріло, а тобі картоплі шкода. Тобі легко говорити, ти на ногах. Важко принести склянку води? — злиться батько.
Бувало, що він у гарячці кидав у матір склянкою чи тарілкою. Все частіше батько просив купити йому горілки. А впившись, виливав злість на матері. Наче це вона була винна в тій аварії.
— Тату, не пий, не допоможе, тільки гірше буде. Чим зайнятись? Грай у шахи, книжки читай, — умовляла Оксана.
— Багато ти розумієш. Останню радість у мене хочеш відібрати? У книжках твоїх брехня. Сам їх читай. А в житті все не так. Я більше ні на що не годен, — бурчав він.
— Мамо, не купуй йому більше горілки, — просила Оксана.
— Не куплю, так верещатиме. Йому важко. Що вже тепер… — зітхала мати.
— Треба не пити, а займатися, вправи робити. Казали ж, що ходити може. Він сам не хоче. Просто йому подобається знущатися над нами, а ми скачемо навколо, — сердилася Оксана.
Батька, звичайно, шкода, але їм із матір’ю теж не легко. Одного разу Оксана повернулася зі школи втомлена, боліло горло, хотілося полежати. А батько то й діло кликав її. І Оксана не витримала.
— Досить. Я втомилася, ледве на ногах стою. Ти на колесах, сам доїдь до кухні й пий, скільки влізе. Ти не один такий. Сотні людей так живуть і навіть працюють, у паралімпійських змаганнях беруть участь. А ти до кухні доїхати не можеш. Давай, сам. А мені неколи, до уроків готуватися треба. — І Оксана пішла до себе.
Чула, як по підлозі шурхали колеса візка, як батько зі стуком поставив на стіл склянку на кухні, як колеса прошелестіли повз її двері, на мить зупинившись. Чекала, що він розіпне двері візком, почне кричати. Але колеса пройшли далі по коридору. З того часу батько став самостійнішим.
У теплу погоду Оксана залишала відчиненим балкон. Батько під’їжджав і сидів перед дверима — «гуляв». Проїхати в вузькі двері й через поріг він не міг. Звичайно, треба б розширити дверні прорізи, тільки де взяти грошей.
— Віддайте мене в будинок пристарілих, — випивши, просив батько.
— Що ти кажеш? Як можна? Ти живий, це головне. А решта налагодиться, — заспокоювала його мати.
— Ти поки так говориш, потім набридне за мною горшки виносити. З жалю житимеш і терпіти. Навіщо тобі каліка? Ти ще молода…
Так і жили. Непомітно проминув рік, знову настала дощова осінь. Одного разу Оксана вийшла зі школи, але не встигла дійти до зупинки, як пішов дощ, сильний, холодний. Вона сховалася під скляним навісом, але краплі залітали й сюди. Машини, що проїжджали повз, не збавляли швидкості, неслися прямо по калюжах, оббризкуючи людей на зупинці багнюкою. Оксана стояла, наче надутий горобець.
Раптом поруч зупинився вантажівка. З неї вийшов хлопець. Тримаючи над головою куртку, він забіг під навіс до Оксани.
— Сідай у машину, підвезу додому.
Оксана вже порядком промерзла, ноги промокли. Вона юркнула під його куртку, що пахла бензином й мастилом. Хлопець допоміг їй залізти у кабіну. Тут було сухо й тепло.
— Богдан, — сказав він.
— Оксана.
— Куди їдемо, Оксанко?
Оксана назвала адресу. Увесь шлях Богдан розповідав, чому став водієм.
— Мати мене сама виховувала. Настав час дбати про неї. Сусід взяв мене до себе в авторемонт. А коли повернувся з армії, сам сів за кермо. А чому? Гроші платять добрі, до того ж можна підробляти — відвезти-привезти. Тож якТак Оксана зрозуміла, що іноді краще чекати справжнє щастя, аніж поспішати за чужим вибором.
