Святкова смуга неба над обрієм уже набула рожевого відтінку, незабаром мав зійти сонце. У купе всі спали, лише Тарасові не спалося, лише він спостерігав за народженням нового дня. Він лежав на верхній полиці й дивився у вікно. Усе частіше миготіли села, станції з порожніми перонами. Невже скоро він буде вдома?
Відчинені двері купе відсунулися, зазирнула провідниця.
— Ваша станція через півгодини, — сказала вона стиха. — Поїзд стоїть дві хвилини.
Тарас почув, як вона будила когось у сусідньому купе. Він знову повернувся до вікна, але світанкова картина вже не здавалася йому чарівною. Він сів, потім легко й пружно зістрибнув униз. Чоловік на нижній полиці зітхнув і відвернувся до стінки.
Тарас узяв рушник і вийшов у коридор. У більшості купе двері були відчинені — спекотно. У деяких теж прокидалися пасажири.
Туалет був зайнятий. Він відвернувся до вікна. Чотири роки його не було вдома. Ніхто не чекав, бо не знав, що він приїде. Вирішив зробити сюрприз. А тепер подумав — надарма. Сам знервувався, не спав усю ніч. А що буде з матір’ю, коли вона побачить його на порозі?
Після смерті батька вона часто хворіла. Від радості, як і від горя, теж могло зашкалити тиск. Треба було хоч Миколі подзвонити, попередити. Він би підготував маму.
Тарас повернувся до купе, одягнувся, взяв рюкзак. Коло дверей оглянувся — чи не забув чого. Став біля вікна в проході, чекаючи своєї станції.
Микола. Мати завжди називала його тільки так. Після смерті батька він зайняв його місце в родині. Звикша до порад з батьком, мати тепер радилася зі старшим сином. Вона пишалася розумним і серйозним первістком.
А Тарас завжди був Тарасиком, молодшим, ледачим та бешкетником. Йому здавалося, що мати любить Миколу більше. А ось батько більше любив Тарасика.
— У кого ти такий? — дивувалася мати, коли бачила в його щоденнику запис про погану поведінку.
— Хтось же має бути дурником у родині. Нічого, прийде час — і ти пишатимешся мною, — хизувався Тарасик.
Мати зітхала.
Микола закінчив школу із золотою медаллю, без проблем вступив до університету на економічний. Вчився відмінно, мати пишалася ним і ставила Тарасикові в приклад. А той любив грати у футбол, ходити в кіно й читати книжки про піратів, фантастику, мріяв стати мандрівником.
Тарасика дратувало матеріне захоплення матері старшим братом. Коли вона хвалила Миколу, ставила його в приклад, Тарасикові кортіло назло зробити все навпаки. Він такий, який є, і підлаштовуватися не збирається, хоч і визнавав братовий розум.
Коли Микола закінчив університет, Тарас отримав атестат. Вони й зовні були різні. Микола був схожий на матір — світловолосий, блакитноокий, з пухкими жіночими губами. А у Тарасика волосся темне, непокірне, вічно стирчало у всі боки. Очі жовтуваті, як у кота. Мати в дитинстві називала його кошеням. А як називала Миколу? Тарас не зміг згадати. Напевно, й тоді — Миколою.
І, звісно, він мав вступити до університету, як старший брат. Тарасик обдурив, документи не подав, а потім збрехав, що не вистачило балів.
— Хоча б до технікуму вступив, може, встигнеш. В армію ж заберуть, — зітхала мати. — Миколо, скажи й сам йому.
— Тарасик, без освіти зараз нікуди, кар’єри не зробиш. Мати має рацію. Спробуй у технікум. Хочеш, з тобою схожу? Потім працюватимеш, вчитимешся заочно. Не засмучуй матір.
— Я ще не вирішив, ким хочу бути. Вистачить з нас одного розумника. В армії служити теж комусь треба. Якщо всі стануть академіками, хто ж Вітчизну захищатиме? — відповів Тарасик.
— Дивись, заграєшся. Матір шкодуй, вона хвилюється.
Тарас пішов до армії. Спочатку було важко, потім звик, знайшов друзів. З одним навіть поїхав після служби на Донбас. Там велика будівництво розпочиналася. Подзвонив матері, сказав, що хоче попрацювати. Мати плакала, благала повернутися. Дзвонив і лаяв Микола. Але Тарас наполіг на своєму.
Чому він мав іти по стопах брата? Навіть одяг за ним доносив. Микола в футбол не грав, штани не рвав. Навіщо Тарасикові нові, якщо від старшого брата повно? Набридло. У нього своє життя. Нехай Микола в кабінетах сидить, а він любить працювати руками. Доведеть, що теж вартий чогось. Якби батько був живий, напевно, підтримав би.
Додому дзвонив рідко, казав, що все добре, але приїхати поки не може — без нього там не обійдуться. Через чотири роки вперше їхав додому. Тільки тепер Тарас зрозумів, як сумував за матір’ю й Миколою.
Заробив на квартиру, облаштував, не соромно й наречену привести. Тільки з нареченими не щастило. Закохався у бухгалтерку Оксану, а вона була заміжньою. Через неї, щоб забути, і поїхав у відпустку.І коли через роки вони з Оксаною зустрілися знову, він усміхнувся, бо зрозумів, що доля завжди знає, коли повернути щастя.
