– Соломийко, нарешті ти виходиш заміж! – з усмішкою промовила Ганна Василівна до своєї доньки. – Я так рада, що Олесь зробив тобі пропозицію! Зараз таких справжніх чоловіків мало – усі бояться серйозних стосунків, тільки й знають, що гуляти. А Олесь – інша людина, тримайся за нього.
– Мамо, ну я ж теж гарна наречена, – пожартувала Соломія. – І красива, і розумна, варта справжнього князя.
– Ой, князя! – засміялася Ганна Василівна. – Не забувай, що тобі вже 35, і це, можна сказати, останній шанс.
Слово «останній шанс» дратувало Соломію, але сперечатися з матір’ю вона не стала – знала, як та хвилювалася за долю єдиної доньки. Роки йшли, а женихи не поспішали. Ось Ганна Василівна й боялася, що Соломія так і залишиться самотньою, не подарувавши їй онуків.
Весілля мало відбутися за два тижні. Усе вже було готово: банкет у найкращому ресторані Києва, запрошені гості, вибрані сукні. Тільки Соломія досі вагалася, яке плаття обрати, і незабаром мала йти на другу примірку.
Раптом у двері подзвонили, і Ганна Василівна з радісним: «Олесь прийшов!» побігли відчиняти.
– Добридень, Ганно Василівно! Добридень, Соломийко! – привітався Олесь. – Як завжди, не порожніми руками. Вам, Ганно Василівно, – коробку шоколадних цукерок, а Соломії – букет квітів.
– Ой, навіщо таке? – розтанула Ганна Василівна. – Я досі дивуюся, як моя донька зустріла таку чудову людину! У вас, здається, взагалі немає недоліків! Заходьте, Соломія вас чекає.
Соломія знайома з Олесем лише півроку. Вона й сама не розуміла, чому він обрав саме її: Олесь працював у міській раді, а вона була звичайною вчителькою музики. Після знайомства він одразу давідзначив, що шукає розумну та порядну дружину, але тепер Соломія зрозуміла, що шлюб без кохання – це не вартість, яку вона готова заплатити за спокійне життя.
